Жили-були два дядьки - Хапко і Чмихало.
Хапко вів тихе життя. Якихось особливих справ не мав. Заходив до пивниці. Невеличкої пенсії ветерана органів внутрішніх справ ледь вистачало на прожиття.
Думав він, думав: якою справою зайнятися? Аж тут справа сама дядька знайшла. Та ще яка!
Вирішив дядько Хапко на прилюдних торгах придбати будівлі та споруди заводу. Позичив гроші у дядька Чмихала - і купив завод. От тільки віддавати борг нічим було. Через це дядько Чмихало стягнув із дядька Хапка борг за рішенням суду, а під час виконавчого провадження була затверджена судом мирова угода між двома дядьками, за якою Хапко передав Чмихалу усі придбані будівлі у рахунок боргу.
Дядько Чмихало створив Товариство з обмеженою відповідальністю, до статутного капіталу якого передав отримані будівлі. Було це ще за старих часів, коли третейські суди вирішували про нерухоме майно. То ж право власності Товариства на будівлі було зареєстровано за рішенням третейського суду.
За кілька років господарювання Товариством на місці покинутої території з бур'яном з'явився майновий комплекс.
Але хтось лихий поклав око і на підприємство, і на дядька Хапка. Намовив цей хтось прокурора. І за скаргою прокурора була скасована мирова угода між дядьком Хапком і дядьком Чмихалом.
І тут згадав дядько Хапко, як був колись власником будівель. Не на ділі, а лише на папері. Як кажуть, господар на всю губу.
Чи так воно все було насправді, не знаю. Але з часу появи у дядька Хапка охоти повернути будівлі я став представником Товариства у судах. І маю потребу поділитись досвідом захисту прав добросовісного набувача у суді. Імена головних героїв цієї оповідки, як ви зрозуміли, вигадані.
Отже, оскаржив дядько Хапко рішення третейського суду про право власності Товариства на будівлі. Чи то за власним бажанням оскаржив, чи то нашептав йому хтось із «добрих людей». Але домігся того скасування. Це відкрило шлях для Товариства для визнання права власності на будівлі у суді. Позов Товариства ґрунтувався на статтях 328 і 392 Цивільного кодексу України. Дядько Хапко певною мірою полегшив завдання, бо його заява про скасування рішення третейського суду, а потім і зустрічний позов про витребування майна з чужого незаконного володіння були підтвердженням невизнання права власності Товариства, як того вимагає ст. 392 ЦК України. Скасування рішення третейського суду виглядало як втрата документа, який засвідчує право власності Товариства на будівлі.
Дядько Хапко заявив зустрічний віндикаційний позов на підставі статті 387 ЦК України. Його головним аргументом було скасування мирової угоди, про яку я писав вище. Дядько Хапко наполягав на відновленні становища, яке існувало до моменту визнання мирової угоди. Вважав, що будівлі вибули з його володіння не з його волі, бо він вимушений був повернути борг, а коштів не мав. Те, що борг він так і не повернув, дядько Хапко намагався під час судового розгляду не обговорювати. Лише обмовився, що після рішення суду продасть будівлі і поверне борг.
Під час розгляду справи я задав ряд питань дядьку Хапку, аби визначити чи був він справжнім господарем, чи підставною особою. Серед цих питань були такі: яким чином став учасником прилюдних торгів? Для чого йому були потрібні ці будівлі? Як він оцінив їх вартість? Чи мав бізнес-план розвитку заводу? За які кошти мав намір здійснити ремонт будівель?
На всі ці питання чітких відповідей не почув. Виявляється, дядько Хапко навіть не оглядав майбутній об'єкт купівлі до участі у прилюдних торгах. То чи можна його вважати добросовісною особою? Чи може бути визнана особа такою, яка діє як «обережний господар», коли вона стає власником майна лише «на папері», навіть не здійснивши огляд цього майна? Відповідь, звичайно, має бути однозначною.
У доведення добросовісності набуття Товариством будівель у власність я вказав, що Хапко і Чмихало вчинили дії на виконання ухвали суду про затвердження мирової угоди. Ухвала суду є судовим рішенням (ст. 208 ЦПК України). Статтями 124 та 129 Конституції України встановлено обов'язковість виконання на всій території України судових рішень. Дядько Чмихало передав будівлі до статутного капіталу Товариства у час, коли ця ухвала була чинною.
Відповідно до роз'яснень, що містяться у п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13.06.2007 р. № 8 «Про незалежність судової влади» судові рішення є обов'язковими для виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законодавством, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені.
Крім того, згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до п. 72 рішення Європейського Суду від 25 липня 2002 р. в справі «Совтрансавто-Холдінг» проти України» в будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів (аналогічний висновок мається також і в рішенні Суду по справі «Брумареску проти Румунії», п. 61).
В обґрунтування добросовісності набуття Товариством у власність будівель я вказав на відплатність відносин Товариства зі засновником. За своєю правовою природою внесення майна до статутного капіталу є договором міни: учасник господарського товариства міняє майно на корпоративні права. У свою чергу, до договору міни застосовуються загальні положення договорів про купівлю-продаж товарів (робіт, послуг). При цьому інвестування фізичною особою до статутного капіталу господарського товариства належного їй на праві власності майна (як нерухомого, так і рухомого) є, з її боку, відчуженням такого майна. Договір міни є відплатним, що випливає зі статей 715 і 716 ЦК України: за договором міни кожна зі сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна зі сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. До договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж.
До суду були надані докази про відкрите користування Товариством у власній господарській діяльності будівлями з моменту передачі їх до статутного капіталу, поточний ремонт.
Суд першої інстанції задовольнив віндикаційний позов дядька Хапка, у позові Товариства відмовив. Ось посилання на це рішення (http://reyestr.court.gov.ua/Review/27734614). Якогось належного обґрунтування у рішенні я не бачу, тому зупинятись на ньому нічого. Тим паче, що воно було скасовано апеляційним судом (http://reyestr.court.gov.ua/Review/29756995). Апеляційний суд підтримав мою позицію, що саме по собі скасування з процесуальних підстав в послідуючому ухвали суду про затвердження мирової угоди відносно спірного майна не є належним доказом його вибуття з володіння дядька Хапко поза його волею.
Але і опонент вдало оскаржив це рішення. Щоправда, ухвалі Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ України, як на мене, бракує обґрунтування незаконності рішення апеляційного суду (http://reyestr.court.gov.ua/Review/35316807). Висновок про те, що суди детально не з'ясували, чи було набуття та збереження майна на достатній правовій підставі, чи підлягає застосуванню до зазначених правовідносин сторін статті 388 ЦК України, виглядає дещо формалізовано.
На новому витку боротьби дядько Хапко змінив позовні вимоги. Тепер це був не віндикаційний позов, а витребування безпідставно отриманого майна (ст. 1212 ЦК України). У його зустрічній позовній заяві зазначались дві підстави набуття права власності на нерухоме майно, які начебто відпали: щодо дядька Чмихала - скасована мирова угода, щодо Товариства - скасоване рішення третейського суду.
Змінені позовні вимоги дядька Хапка і вказівка Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ України на ст. 388 ЦК України визначили мою тактику. Я запропонував суду оцінювати дії усіх набувачів спірного майна та визначати їх статус з огляду на те, чи є ці вчинки такими, як би вчинив добрий господар, маючи дійсний намір стати власником речі. Із цього суд і повинен визначити власника.
Адже що зробив дядько Хапко з майном після отримання свідоцтва? Почав його ремонтувати, приводити у придатний для використання стан? Створив підприємство? Якимось чином розпорядився, аби будівлі належно зберігалися? Ні, нічого з цього він не зробив. Крім того, характер спірного майна визначає необхідність оформлення прав користування земельною ділянкою, на якій ці будівлі розташовані. Але дядько Хапко не займався питанням оформлення права користування земельною ділянкою. А отже, про якого господаря може йти мова, якщо брати до уваги ставлення дядька Хапка до спірних будівель?
У суді я так окреслив дії дядька Хапка, з яких вивів наявність його волі на відчуження майна: дядько Хапко був власником майна протягом кількох місяців. За цей час він вчинив як дії, так і бездії, які свідчать про його волю передати майно дядьку Чмихалу. Так, нотаріально посвідченою довіреністю уповноважив Чмихала розпоряджатись будівлями. Самостійно передав свідоцтво про право власності на будівлі, а також технічний паспорт на будівлі дядьку Чмихалу і не вимагав їх повернення. Ніяким чином дядько Хапко не заперечував проти заяви дядька Чмихала про видачу наказу про стягнення боргу. Потім передав будівлі за мировою угодою, яка є нотаріально посвідчена. Не оскаржував ухвалу суду, якою визнано мирову угоду.
Зустрічні позовні вимоги дядька Хапка про витребування майна на підставі статті 1212 ЦК виглядали спрощеним, примітивним підходом, запропонованим без аналізу спірних правовідносин. Адже предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Ось як я визначив характер відносин, що існували між особами, які брали участь у цій справі: по-перше, між дядьком Хапком і дядьком Чмихалом були договірні відносини за договором позики. По-друге, між дядьком Чмихалом і Товариством були договірні відносини щодо передачі майна до статутного капіталу, які за правовим змістом відповідають договору міни. По-третє, ніяких відносин між дядьком Хапком і Товариством не було.
Однак ні дядько Чмихало, ні Товариство не набули будівлі та споруди за рахунок дядька Хапка. Передача будівель Хапком Чмихалу за мировою угодою не було предметом окремої цивільно-правової угоди. Бо мирова угода - це процесуальний інструмент. Внаслідок передачі будівель за мировою угодою дядько Хапко виконав свої цивільно-правові зобов'язання за договором позики. Відносини сторін за договором позики регламентуються нормами ЦК України, зокрема статтями 1046 - 1049. За відносинами з дядьком Чмихалом дядьку Хапку не було спричинено шкоди, бо внаслідок передачі будівель за мировою угодою він виконав свої зобов'язання перед дядьком Чмихалом за договором позики.
Якщо говорити про відносини дядька Чмихала з Товариством щодо передачі будівель до статутного капіталу, то це сталося ні в якому разі не за рахунок дядька Хапка. Адже на момент внесення майна до статутного капіталу Товариства дядько Чмихало був правомочною особою щодо відчуження майна. Відносини засновника і товариства регулюються нормами цивільного права (п. 1 ч. 1 ст. 115 ЦК України, ч. 1 ст. 85 ГК України, ст. 12 Закону України «Про господарські товариства»).
Отже, можемо констатувати, що дядько Хапко передав дядьку Чмихалу спірні будівлі на виконання зобов'язань за договором позики. Проте у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно потерпілому.
Наявність договірних відносин дядька Хапка з дядьком Чмихалом і відсутність будь-яких відносин дядька Хапка з Товариством виключає можливість застосування ст. 1212 ЦК України. Для застосування ст. 1212 ЦК України потрібно, щоб дядько Хапко як потерпілий був кредитором, а Товариство боржником. Але такого не було. Тому в цьому разі майно може бути витребувано шляхом віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України. Крім того, положення про поширення чинності інституту безпідставного набуття або збереження майна на вимоги про витребування майна власником із чужого незаконного володіння (п. 2 ч. 3 ст. 1212 ЦК України) не може застосовуватись як таке, що суперечить спеціальним правилам (ст. 388 ЦК України).
Фактично дядько Хапко домагався відновити становище, яке існувало до моменту визнання мирової угоди. А тому єдиним допустимим способом захисту його прав міг бути віндикаційний позов, який він заявляв спочатку. Дядько Хапко цього не зробив, обрав неналежний спосіб захисту цивільних прав. Судом було відмовлено у задоволенні його позовних вимог, натомість визнано право власності на будівлі за Товариством (http://reyestr.court.gov.ua/Review/39287293). Апеляційний суд це рішення підтримав (http://reyestr.court.gov.ua/Review/41289376).
На том основанії і володіє Товариство будівлями.
От і вся оповідка. Що сам чув-бачив, про те і вам розповів. А хто не вірить, той хай перевірить. За лінками.