У Міжнародному гуманітарному університеті у м. Одесі 1 листопада відбулась V Міжнародна науково-практична конференція «Актуальні проблеми кримінального права, процесу та криміналістики», присвячена ХХ-річчю Національної академії правових наук України. У форумі взяли участь учені у галузі наук кримінально-правового циклу і практики з України, Росії, Молдови, Латвії.
Назва конференції відображує її основне спрямування. Багато говорили про новий Кримінальний процесуальний кодекс України, вказували на його недосконалість та упущення. Як учені, так і практики (переважно адвокати) говорили про концептуальні прорахунки і відсутність наукового аналізу у нормах процесуального закону. Зокрема, серед них доповідачі відмічали фактичне блокування роботи оперативних підрозділів, оскільки тепер вони можуть діяти лише за дорученнями слідчого, надмірне керівництво прокурором досудового слідства, упущення окремих слідчих дій, ефективність яких перевірено практикою...
Цікавою була доповідь професора Аленіна Ю.П., який вказав на те, що не було ніякої необхідності відходити від терміну «очна ставка». Незрозумілою є позиція законодавця про заборону на такий одночасний допит двох чи більше осіб з участю малолітнього або неповнолітнього свідка чи потерпілого разом з підозрюваним у кримінальних провадженнях щодо злочинів проти статевої свободи, статевої недоторканості особи, а також щодо злочинів, вчинених із застосуванням насильства або погроз його застосування. Зі слів професора Аленіна, «суд - це велика очна ставка», тому така вимога закону є необґрунтованою. Заборона проведення одночасного допиту вказаних осіб може суперечити інтересам потерпілого, який бажає проведення такої слідчої дії, а також правам підозрюваного - в частині права заявляти клопотання щодо виклику і допиту свідків, потерпілих і проведення з ними очної ставки.
Професор Берназ В.Д. вказав на шкідливість віднесення слідчого до сторони обвинувачення, а також виключення із числа принципів кримінального провадження важливого принципу слідчої діяльності «всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи». На думку професора, хоча цього принципу і слід дотримуватись, однак досягти цього вкрай важко, коли слідчого віднесено до сторони обвинувачення.
Моя доповідь була присвячена проблемам правового забезпечення захисту прав потерпілого у справах приватного обвинувачення. Ось її зміст.
Інститут приватного обвинувачення перейшов у спадок до нового кримінально-процесуального закону, а тому постає питання: чи змінилося щось? Перше, що можна сказати, це те, що значно збільшено число злочинів, за якими може бути розпочато кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення. Однак поряд із збільшенням числа таких злочинів, вважаю, втрачено головне - саму ідею приватного обвинувачення, яка полягала у тому, що держава наділяє потерпілого правом підтримання обвинувачення в судовому засіданні без втручання представників держави, таких як прокурор і слідчий. Однак на сьогодні потерпілому надано лише право розпочати кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення шляхом подачі заяви про вчинення кримінального правопорушення. Інших додаткових можливостей щодо здійснення обвинувачення потерпілому не надано. Вважаю, що слушними залишаються ідеї норвезького кримінолога Н. Крісті, викладені ще у 1977 році про те, що у сучасному суспільстві потерпілий передав державі всі свої повноваження як одної із сторін конфлікту, викликаного злочином, але сам був повністю усунутий зі сцени. А тому головним завданням тепер є повернення потерпілому тієї ролі, яка йому належала у попередні історичні епохи - повноправного учасника спору, думка якого не може бути проігнорована і повинна впливати на процесуальний розвиток справи.
КПК не передбачає розгляду судом матеріалів кримінального провадження без проведення досудового слідства, як це було за нормами КПК 1960 року. Тобто повноцінним суб'єктом доказування у цих справах залишається слідчий, що суперечить ідеї приватного обвинувачення. У переважній більшості слідчі допитують як свідків осіб, на яких вказують потерпілі, як на тих, хто скоїли правопорушення. Через це строк такого розслідування може затягуватись на невизначений термін, що перетворює таке розслідування на «покарання» для самого потерпілого.
Вважаю, що у переважній більшості справ приватного обвинувачення залучення слідчого є зайвим. Як правило, такі справи не потребують проведення багатьох слідчих дій, у тому числі негласних розшукових дій, аби потерпілий не міг заявити відповідні клопотання у суді, щоб отримати потрібні йому докази. Хтось із потерпілих буде самостійно формувати обвинувачення, комусь знадобиться допомога адвоката, що потягне за собою додаткові витрати потерпілого. Але все ж треба відповісти на питання: що краще для потерпілого - залежати від волі слідчого чи самостійно формувати свою позицію? Із свого досвіду можу сказати, що у таких справах, як наприклад, пов'язаних із насильницькими діями, для багатьох потерпілих бажаним є не обвинувальний вирок, а можливість бути заслуханим у суді і отримати відповіді від правопорушника. Крім того, для переважної більшості таких справ важливими вимогами потерпілих є вимоги цивільно-правового змісту про відшкодування завданої шкоди. Не потребує доведення, що одним із пріоритетних завдань кримінального судочинства є створення максимально сприятливих умов для відшкодування потерпілому майнової і моральної шкоди від скоєного злочину. Однак цивільно-правові вимоги потерпілого не визначають зміст діяльності слідчого по розслідуванню злочину. Якщо слідчий не знайде підстав для повідомлення про підозру, то у такому випадку потерпілому нема сенсу заявляти цивільний позов у кримінальному провадженні. У цьому контексті можна сказати, що норми КПК 2012 року у справах приватного обвинувачення погіршили права потерпілого активно приймати участь у кримінальному провадженні, реалізувати своє бачення стосовно захисту порушених цивільних прав. Слідчий для цього потерпілому не потрібен.
Справу приватного обвинувачення, де є конкретно визначена потерпіла сторона і правопорушник, можна розглядати як ситуацію, яка має конфліктний характер. Адже йдеться про дії однієї особи проти іншої, несумісність таких дій з правами та свободами іншої особи, різне сприйняття поведінки один одного учасниками кримінальних ситуацій. Можна сказати, що справи приватного обвинувачення - це справи про кримінально-правові конфлікти, що виникали у зв'язку з міжособистісними стосунками. Досить часто учасники таких конфліктів знайомі один з одним, або навіть є родичами. Фактично нема великої різниці, з точки зору шляхів розв'язання конфлікту, якщо порівняти кримінальний конфлікт із конфліктом щодо цивільних прав та обов'язків. Для «цивільного» конфлікту встановлені різні соціальні форми його вирішення: як позасудова - за згодою сторін, так і судова. Якщо спір щодо цивільних прав та обов'язків розглядається у суді, то сторони керуються принципом змагальності. Цим можна пояснити здатність потерпілого самостійно розпоряджатися процесуальними правами щодо обвинувачення особи, яка вчинила злочин, так само як позивача доводити вину відповідача у цивільній справі.
КПК показав свою неефективність у оскарженні бездіяльності слідчого. Заявляєте клопотання слідчому про вчинення слідчих дій. Слідчий задовольняє, а дій не вчиняє. Оскаржуєте це за п.1 ч. 1 ст. 303 КПК, суди відмовляють, бо не передбачено строків вчинення таких дій. Потім оскаржуєте бездіяльність слідчого за ст. 308 КПК щодо недотримання ним розумних строків. Вищестоящий прокурор направляє скаргу вищестоящому, а той процесуального рішення - постанови не приймає, відповідає як на звичайне звернення. Або навіть ще смішніше - направляє скаргу для розгляду по суті начальнику слідчого відділу, у якому працює слідчий. Такий стан є неналежним для будь-якої справи, але щодо справ приватного обвинувачення - він просто згубний для самої ідеї приватного обвинувачення. Це лише сприяє підвищенню віктимізації потерпілого.
Як бачимо, сучасний стан правового забезпечення інституту приватного обвинувачення не можна вважати ефективним з точки зору захисту прав потерпілого. Є такий латинський правовий вислів «De minimis non curat lex», який перекладається як «Закон не займається дрібницями». Хотілося б вірити, що цей вислів не має і не матиме відношення до захисту прав потерпілого. На мою думку, кримінально-процесуальний закон у частині регулювання кримінального провадження у формі приватного обвинувачення потребує змін у бік зменшення залежності потерпілого від слідчого, прокурора щодо розгляду такої справи у суді.
Загалом, конференція пройшла на високому рівні. Була можливість послухати «корифеїв» юридичної науки, поставити їм запитання, поспілкуватися із колегами-адвокатами з інших міст України та ближнього зарубіжжя. Хоча учасниками висловлено достатню кількість критичних зауважень стосовно Кримінального процесуального кодексу, однак такі зустрічі безсумнівно надихають на подальшу роботу, як практичну, так і наукову. Дякую одеситам за організацію такого корисного і потрібного заходу.