Криміналістична тактика як розділ криміналістики включає у себе наукові положення та рекомендації щодо планування досудового розслідування та судового розгляду. Одним із них є вчення про криміналістичну версію та планування, що з середини 50-х років ХХ століття оформилось у окрему криміналістичну теорію. Свій внесок у розвиток цієї теорії внесли такі вчені-криміналісти, як Р.С. Бєлкін, Л.Я. Драпкін, В.О. Коновалова, О.М. Ларін, І.М. Лузгін, Я. Пещак, В.В. Тіщенко, В.Ю. Шепітько, М.П. Яблоков та ін.
Криміналістика є суміжною наукою до кримінального процесу, тому для них характерним є процес взаємопроникнення. Тактико-криміналістичні рекомендації ґрунтуються на кримінально-процесуальному законі. Хоча Кримінальний процесуальний кодекс України і не містить положень щодо висунення та перевірки версій під час розслідування злочинів, але це не означає, що використання криміналістичних рекомендацій чи нехтування ними не може мати кримінально-процесуальні наслідки. А тому завданням, поставленим автором цієї статті, є з'ясування змісту кримінально-процесуальних аспектів висунення і перевірки версій під час розслідування злочинів.
Довгий час криміналістика розвивалась як наука для потреб слідчого, а тому не дивно, що перші роботи вчених-криміналістів, присвячені проблемам криміналістичних версій, стосувались саме слідчих версій. Так, одне із перших понять версії було сформовано Б.М. Шавером у 1940 р., як засноване на матеріалах справи судження слідчого про характер події злочину, що розслідується, мотиви, через які він скоєний, а також осіб, котрі могли скоїти злочин [1]. У перших монографічних дослідженнях 70-х років ХХ століття Л.Я. Драпкіна, О.М. Ларіна, Я. Пещака основна увага також приділялась вивченню саме слідчих версій.
Поступ кримінально-процесуальної науки мав вплив і на розвиток криміналістики. Тому не випадково, що на розвиток уявлень про криміналістичну версію впливали пануючі ідеї кримінального процесу. Однією із них було положення про об'єктивну істину у кримінальному судочинстві. Автор уже висловлював свої міркування із цього приводу [2]. Уявлення про об'єктивну істину, про можливість слідчого бути об'єктивним під час здійснення досудового слідства багатьма ученими-криміналістами було взято за аксіому. Зокрема, окремими вченими поняття «об'єктивна істина» виноситься у визначення поняття версії. Так, О.М. Ларін визначав слідчу версію як висунену з метою встановлення об'єктивної істини по справі інтегральну ідею, образ, що виконує функції моделі обставин, які досліджуються, створений уявою (фантазією), що містить очікувану оцінку наявних даних, пояснює ці дані та виражений у формі гіпотези [3, с. 23].
В.О. Коновалова серед завдань планування розслідування вказує і такі, як забезпечення об'єктивності, повноти та всебічності розслідування [4, с. 22]. Також вона зазначає: «Версія і план розслідування є єдиним цілим, що здійснює пізнання об'єктивної істини при розслідуванні» [4, с. 24].
О.Р. Росинська хоча і не зазначає про об'єктивність розслідування, проте пише, що практичне значення криміналістичних версій полягає у можливості планування розслідування, а перевірка версій забезпечує повноту та всебічність розслідування [5, с. 177]. Задля попередження односторонності та необ'єктивності розслідування ця російська дослідниця вказує на необхідність перевірки як обвинувальної, так і виправдувальної версії (контрверсії) [5, с. 180].
Натомість Ю.Г. Корухов категорично відкидає суб'єктивізм версії. Він вважає, що версія повинна об'єктивно відображувати факти, щодо пояснення яких вона висувається. Вчений пропонує це прийняти за аксіому, а тому відкидає допустимість конструювання будь-яких «односторонніх» версій: обвинувальних, виправдувальних тощо [6, c. 228-229].
Українські дослідники І.В. Гора, А.В. Іщенко, В.А. Колесник зазначають: «Базою для основної версії є зібраний слідчим матеріал, який дає підстави для її висунення. Логічним запереченням основної версії є контрверсія. Вона слугує, начебто, додатковим гарантом об'єктивності дослідження, запобігає односторонності і суб'єктивності основної версії. Контрверсія завжди має певні підстави для висунення, а в разі відсутності таких підстав просто не висувається [7, с. 37-38]. У другому реченні наведеної тези вживається слово «начебто». Воно може вказувати на невпевненість авторів. Також застосоване словосполучення «додатковий гарант». Але що ж тоді може бути основним гарантом об'єктивності дослідження? Очевидно, що ніяких ні основних, ні додаткових гарантів не існує. А що, якщо слідчий не висуне контрверсію? Навіть якщо висунення версій та їх перевірка буде контролюватись начальником слідчого підрозділу, то говорити про об'єктивність доволі складно, оскільки, не виключається «відомча солідарність». Зокрема, П.І. Мінюков і А.П. Мінюков зазначають таке: «Начальник слідчого підрозділу зобов'язаний здійснювати контроль за тим, щоб за справами були висунуті й перевірені всі можливі версії здійснення злочину. Для цього він повинен глибоко, всебічно й об'єктивно вивчати обставини, що підлягають доказуванню, у найбільш складних і актуальних справах. Прийняття начальником слідчого відділу (відділення) заходів до найбільш повного, всебічного й об'єктивного проведення досудового слідства є продовженням його обов'язків з контролю за своєчасністю дій слідчого з розкриття злочинів» [8, с. 106].
Та все ж таки видається, що інші учасники процесу, заінтересовані у результатах розслідування злочину, не повинні залежати від «об'єктивності» слідчого, начальника слідчого відділу, прокурора у висуненні версій. Справедливо зазначає С.В. Кузьмін стосовно того, що природа планування розслідування злочинів має багато спільного з плануванням будь-якої іншої діяльності. Зокрема, будь-яке планування є стадією управлінського циклу, на якій приймаються рішення стосовно усіх питань майбутньої діяльності, у тому числі й питання організації та контролю. Це завжди передує практичній діяльності [9, с. 161].
У зв'язку із цим найбільш надійним засобом перевірки висунутих слідчим версій міг би бути суд. Однак для цього є перестороги. Адже версія - це лише обґрунтоване припущення, яке є результатом логічного мислення. Для того, щоб процес висунення і перевірки версій можна було контролювати, версія повинна мати зовнішню форму вираження. Такою формою у криміналістиці прийнято вважати план розслідування. Практично у всіх підручниках з криміналістика зазначається про необхідність складання слідчим письмового плану, обов'язковим елементом якого є версії. Зокрема, М.В. Салтевський зазначає: «Письмовий план доцільно складати у всіх випадках розслідування кримінальних справ. За нескладними кримінальними справами письмовий план може бути складений у вигляді окремих заміток, переліку питань (обставин), які підлягають доказуванню. Складні кримінальні справи, особливо багатоепізодні, не можна розслідувати без письмового плану. Останній забезпечує повноту планування, створює наочність, дисциплінує слідчого як дійовий засіб контролю і самоконтролю» [10, с. 320].
Цілком можна погодитись із М.В. Салтевським, що складений слідчим письмовий план розслідування, який є (чи мав би бути) у матеріалах справи видається найкращим засобом контролю за процесом висунення і перевірки версій. Проте досвід адвокатської діяльності автора дозволяє стверджувати, що такий письмовий план вдається зустріти у матеріалах кримінальних проваджень доволі рідко. Цікавими виглядають результати опитування П.І. Мінюковим і А.П. Мінюковим керівників слідчих підрозділів органів внутрішніх справ, 81,9% з яких вважають за необхідне планувати роботу слідчого за кожною кримінальною справою, але фактично такі плани складає лише половина слідчих [8, с. 110]. Зі свого досвіду адвокатської діяльності автор вважає, що і такий показник є доволі завищеним. Доволі часто слідчі формально складають план розслідування, не задумуючись над його змістом та реальністю виконання. Як вище вже зазначалось, ключовим у плані розслідування є версії, які можуть мінятися. Тому і план може мінятися. Це рідко відображується слідчими у матеріалах кримінальних проваджень.
Тут варто зазначити, що Кримінальний процесуальний кодекс України не містить вказівок щодо складання слідчим плану розслідування, висунення і перевірки версій. А отже, начебто й не можна говорити про обов'язок вчинення таких дій слідчим. Щоправда про план розслідування зазначається у Інструкції з організації діяльності органів досудового розслідування Міністерства внутрішніх справ України, затвердженої Наказом МВС України від 9 серпня 2012 р. № 686 і зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 22 жовтня 2012 р. за № 1770/22082. Інструкцією передбачено, що слідчий складає плани розслідування кожного кримінального провадження (п. 2.4); контроль за належним плануванням слідчим роботи в кримінальних провадженнях покладено на начальника слідчого підрозділу (п. 4.5.6).
Наказом МВС України «Про організацію діяльності органів досудового розслідування Міністерства внутрішніх справ України» від 9 серпня 2012 р. № 686, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 22 жовтня 2012 р. за № 1769/22081, встановлено, що слідчий-методист ГСУ МВС України, слідчого управління (відділу) ГУМВС, УМВС України перевіряє планування роботи в слідчих підрозділах органів внутрішніх справ, наявність індивідуальних планів роботи слідчих, планів розслідування кримінальних проваджень і стан виконання цих планів (п. 6.3.15).
Однак така увага у відомчих нормативних актах до планування розслідування кримінальних проваджень більше видається спробою звести все до відомчої статистики. Наприклад, у пункті 2.5 вказаної Інструкції з організації діяльності органів досудового розслідування Міністерства внутрішніх справ України записано: «Плани роботи, а також документи, що свідчать про виконання планових завдань (копії аналітичних документів, узагальнень, протоколів оперативних нарад, довідок про результати перевірок тощо), зберігаються в наряді організації роботи і планування органу досудового розслідування». Але ж не можна ототожнювати планування слідчим розслідування конкретного злочину із будь-яким іншим відомчим плануванням! У вказаних нормативно-правових актах МВС України лише зазначається про необхідність ведення слідчим плану розслідування, але не розкривається криміналістичний зміст цього плану, робота слідчого за цим планом щодо перевірки і уточнення версій. Також незрозумілим залишається питання, чи повинен слідчий долучати цей план розслідування до матеріалів кримінального провадження. На нашу думку, слідчий повинен це зробити, бо від цієї, на перший погляд, непроцесуальної дії багато в чому можуть залежати процесуальні наслідки роботи слідчого та дії інших учасників процесу. Наприклад, на підставі плану розслідування слідчий готує пропозиції керівникові органу досудового розслідування про необхідність створення слідчої групи або слідчо-оперативної групи, що передбачено п. 2.3 Інструкції про порядок створення та організації діяльності слідчих груп та слідчо-оперативних груп, затвердженої Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 20 жовтня 2014 р. № 1107 і зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 18 грудня 2014 р. за № 1618/26395. Рішення керівника органу досудового розслідування про створення слідчої групи або слідчо-оперативної групи має бути у матеріалах кримінального провадження, а отже мають бути долучені й ті матеріали, на підставі яких прийнято це рішення.
Та все ж таки, варто зазначити, що плани розслідування потрібні для розслідування злочинів не тому, що це є вимогою вказаних вище наказів МВС України, а тому що від них є користь. Чи має бути. Ця користь має бути не тільки для слідчого задля встановлення примарної «об'єктивної істини», але й для інших учасників процесу. Як справедливо зазначав данський філософ Серен К'єркегор, «істина існує тільки тоді, коли сама людина сприяє цьому» [11, с. 194]. Наявність плану розслідування вказує на внутрішній інтерес слідчого до розслідування. Показовим у цьому є досвід автора у оскаржені постанов слідчих про закриття кримінальних проваджень з таких підстав, як встановлена відсутність події кримінального правопорушення та встановлена відсутність в діянні складу кримінального правопорушення (пункти 1 і 2 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України). У таких справах автор був представником заявників і потерпілих. Жодного разу у матеріалах цих справ не вдавалося побачити складені слідчими плани розслідування із записаними версіями, а на питання про висунуті версії слідчі і прокурори відповідали плутано, посилаючись навіть на слідчу та службову таємниці! Це все є показником того, що слідчі розслідування не проводили, а лише намагались створити вигляд розслідування, щоб скоріше закрити провадження. Проте така робота слідчого є показником низької ефективності розслідування.
Письмовий план розслідування може включати і версії, запропоновані слідчому іншими учасниками процесу, наприклад, потерпілим або його представником, підозрюваним та його захисником. У зв'язку із цим доречно послатися на міжнародні стандарти залучення потерпілих до процедури досудового розслідування у тій мірі, яка необхідна для гарантування їхніх законних інтересів. Зокрема, Європейський суд з прав людини (далі - Суд) неодноразово зазначав у своїх рішеннях про те, що потерпілі повинні мати право вимагати здійснення конкретних кроків і своєї участі у конкретних слідчих діях, коли цe є належним. Вони мають періодично інформуватися про хід розслідування та про всі прийняті рішення. Залучення потерпілих до процедури розслідування розглядається Судом як необхідна умова ефективного розслідування. Наведемо лише деякі висновки Суду: «Нарешті, у тому, що стосується залучення до розслідування найближчих родичів, варто зауважити, що послідовного інформування заявників про його хід не відбувалося, незважаючи на запити про інформацію з боку адвоката» (справа «Огнянова і Чобан проти Болгарії», рішення від 23 лютого 2006 р., заява № 46317/99, параграф 115). «Більше того, складається враження, що ані заявникам, ані їхнім представникам не був наданий доступ до матеріалів розслідування, або навіть до примірника рішення від 7 січня 2002 року» (справа «Читаєв і Читаєв проти Росії», рішення від 18 січня 2007 р., заява № 59334/00, параграф 165. Див. також справу «Хадісов і Цечоєв проти Росії, рішення від 5 лютого 2009 р., заява № 21519/02, параграф 122. Див. також справу «Гхарібашвілі проти Грузії», рішення від 29 липня 2008 р., заява № 11830/03, параграф 74). У параграфі 54 рішення Суду у справі «Барабанщиков проти Росії» від 8 січня 2009 р., заява № 36220/02, зазначено: «Обов'язок проведення розслідування - це «не обов'язок дати результат, а обов'язок застосувати засоби»: не у всіх випадках розслідування обов'язково буде успішним або дійде висновку, який збігається з описом подій, наданих скаржником; разом з тим, воно у принципі мусить мати можливість домогтися встановлення фактів у справі і, якщо правдивість скарг підтвердиться, - встановлення і покарання винних. Отже, розслідування за заявами про серйозні акти жорстокого поводження мають проводитися ретельно. Це означає, що органи влади завжди мусять докладати серйозних зусиль для встановлення того, що справді сталося, а не покладатися на квапливі або погано обґрунтовані висновки, щоб закрити розслідування або використати їх як основу для своїх рішень» [12].
Стандарти Європейського суду з прав людини із визначення критеріїв ефективного розслідування взяті за основу і Комітетом із запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню Ради Європи. Це можна спостерігати у його численних періодичних звітах. У керівних положеннях із застосування стандартів ефективного розслідування фактів жорстокого поводження, які сформовані цим Комітетом, визначається, що потерпілі повинні мати процесуальну правоздатність вимагати здійснення певних слідчих дій. Це - право, яке витікає із змісту кількох постанов Суду, зокрема, у справі «Слімані проти Франції» (рішення від 24 липня 2004 р., заява № 57671/00, параграф 49) [12, с. 72-73].
Отже, якщо потерпілий вправі вимагати здійснення певних слідчих дій, то цілком логічно, що така вимога ґрунтується на його припущенні про подію злочину і злочинця, інші обставини, що підлягають доказуванню слідчим. Це припущення по суті і є версією потерпілого, яка може бути донесена до слідчого через заявлене клопотання. У разі відмови слідчого в задоволенні цього клопотання потерпілий має право оскаржити таке рішення слідчого на підставі пункту 7 частини 1 статті 303 КПК України. Видається, що така скарга має бути розглянута із точки зору обґрунтованості заявленого клопотання про висунення версії, відношення версії до предмета доказування. Але якщо матеріали кримінального провадження не будуть містити письмового плану розслідування слідчого із запропонованими ним версіями, то оскарження бездіяльності слідчого щодо висунення версій на підставі статті 303 КПК України видається малоперспективним із точки зору змагальності сторін. Для того, щоб версії могли конкурувати, вони повинні, перш за все, мати зовнішню форму вираження, якою для слідчого є письмовий план розслідування.
У зв'язку із цим цікавою видається ідея Р. Шехавцова про необхідність запровадження можливості надання захисником після ознайомлення разом із підзахисним із обвинувальним актом і матеріалами кримінального провадження слідчому аналогічного акту захисту, у якому буде вказано на пробіли та протиріччя у доказах вини підзахисного, які потребують перевірки слідчим [13, с. 13]. Так само можна вести мову про зовнішню форму вираження версій інших учасників процесу щодо події злочину та фактів, які підлягають доказуванню. А тому вважаємо, що це також свідчить на користь обов'язку слідчого долучати план розслідування до матеріалів кримінального провадження.
Отже, як діяльність, так і бездіяльність слідчого по висуненню і перевірці версій при розслідуванні злочину впливає на права інших учасників кримінального провадження, зокрема, на право вимагати здійснення певних слідчих дій. Ці права повинні бути реалізовані у межах процедури кримінального провадження. Одним із засобів забезпечення таких прав учасників кримінального провадження є письмовий план розслідування злочинів. Хоча він носить допоміжний і не процесуальний характер, але може визначати процесуальні права учасників кримінального провадження. Тому подальшим завданням вчених і юристів-практиків є запровадження ефективних механізмів організації та контролю планування розслідування, висунення і перевірки версій, можливості залучення до цього учасників кримінального провадження.
ЛITEPATУРА
1. Шавер Б.М., Винберг А.И. Криминалистика. - М. Юридическое издательство НКЮ СССР, 1940. - 198 с.
2. Стеценко Ю.В. До поняття об'єктивності у судочинстві // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія «Юриспруденція». № 10-1 том 2, 2014. - С. 118-120.
3. А. М. Ларин. От следственной версии к истине. - М.: Юрид. лит., 1976. - 200 с.
4. Розслідування злочинів у сфері господарської діяльності: окремі криміналістичні методики: Монографія / Кол. авторів: В.Ю. Шепітько, В.О. Коновалова, В.А. Журавель та ін.; За ред. В.Ю. Шепітька. - Х.: Право, 2006. - 624 с.
5. Россинская Е.Р. Криминалистика. Вопросы и ответы: Учебное пособие для вузов. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 1999. - 351 с.
6. Корухов Ю.Г. Криминалитическая диагностика при расследовании преступлений. Научно-практическое пособие. - М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА·М, 1998. - 288 с.
7. Гора І.В., Іщенко А.В., Колесник В.А. Криміналістика: Посіб. для підготов. до іспитів. / І.В. Гора, А.В. Іщенко, В.А. Колесник. - 2-е вид., допов та переробл. К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2004. - 236 с.
8. Мінюков П.І., Мінюков А.П. Процесуальні повноваження начальника слідчого відділу (відділення) органів внутрішніх справ і проблеми керівництва досудовим слідством: Навчальний посібник. - К.: Кондор, 2003. - 214 с.
9. Кузьмин С.В. Принципы планирования расследования // Правоведение. 2006, вып. 1. - С. 159-179.
10. Салтевський М.В. Криміналістика (у сучасному викладі): Підручник. - К.: Кондор, 2008. - 588 с.
11. Мэй Р. Открытие Бытия. - М.: Институт Общегуманитарных Исследований, 2004. - 224 с.
12. Сванідзе Е. Ефективне розслідування фактів жорстокого поводження: Керівні принципи застосування європейських стандартів. - К.: «К.І.С», 2009. - 144 с.
13. Розовский Б. Народный следователь и народный суд: из прошлого в будущее // Юридичний вісник України. - 5-11 липня 2014 р., № 27 (992). - С. 12-13.