Справа про стягнення авансу за договором про наміри

Ця справа цікава тим, що відносини між Позивачем і Відповідачем стосувалися купівлі-продажу кількох земельних ділянок на початку 2008 р., якраз напередодні економічної кризи. Між ними було укладено договір про наміри і завдаток (далі – Договір), за яким Позивач передав Відповідачу грошові кошти як завдаток, а той зобов’язався продати через певний час земельні ділянки. Ціни на земельні ділянки у Договорі були указані «докризові». Звичайно, що коли наступ кризи став відчутнішим, Позивач не захотів купувати земельні ділянки і вимагав повернення коштів. Ось така передісторія цієї судової справи, у якій я був представником Відповідача.

До суду Позивач звернувся із вимогами про повернення коштів, як авансу. Позовні вимоги були мотивовані тим, що Договір є нікчемний, оскільки не був завірений нотаріально, Відповідач не виконав взяті на себе зобов’язання щодо продажу майна, а тому він повинен повернути Позивачу отримані кошти.

Мій клієнт вказав мені, що позовна заява містить викривлені відомості щодо обставин укладення договору про наміри і завдаток, а також поведінку сторін після його укладення. Сам Позивач до суду не з’являвся, але був його представник. Тому аби у суда склалось потрібне мені уявлення про особу Позивача і його поведінку я заявив таке клопотання про виклик Позивача до суду для надання особистих пояснень по справі.

До Святошинського районного суду

м. Києва

адвоката Стеценка Ю.В. ‑ представника Відповідача

З А Я В А

про забезпечення доказів

Причиною виникнення спору стало питання щодо наявності правових підстав для стягнення з Відповідача на користь Позивача грошових коштів згідно договору про наміри та завдаток (далі – Договір).

Позов вмотивовано тим, що: 1) вказаний Договір є нікчемний, 2) Відповідач не виконав взяті на себе зобов’язання щодо продажу майна. Із цього зроблено висновок, що Відповідач повинен повернути Позивачу на підставі ст.ст. 216 і 1212 ЦК України отримані кошти.

Згідно статті 60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Звертаю увагу, що позовна заява підписана представником, а не Позивачем. Зі змісту позовної заяви можна зробити висновок, що представник Позивача тлумачить зміст Договору і вважає його попереднім договором, а сплачені кошти Відповідачу як аванс, а не завдаток.

Тлумачення умов договору (ст. 637 ЦК України) здійснюється відповідно до ст. 213 ЦК України.

Ваша честь! Правовою наукою було визначено загальнотеоретичні підходи до визначення понять принципів тлумачення норм права, який у загальнонауковому плані визначається як приписування певного значення текстам, а також засіб їх розуміння. Основними способами тлумачення, що використовуються для тлумачення юридичних норм в цілях їх реалізації, визнаються: граматичний (з’ясування змісту слів і термінів, речень), логічний (виявлення логічного зв’язку між окремими положеннями тощо), спеціально-юридичний (дослідження юридичних засобів вираження волі сторін), теологічний (встановлення цілі договору) та ін.

Сорони можуть тлумачити зміст договору. Проте представник Позивача не наводить будь-яких аргументів щодо того, чому він саме так тлумачить його зміст. Крім того, позовна заява містить протиріччя щодо обставин, які мають значення для ухвалення рішення, а тому потребують з’ясуванню.

Так, представник Позивача у позовній заяві пише, що Договір є нікчемним. Але нікчемний договір є недійсним з моменту його укладання. Такі договори у цивілістичній літературі іноді називають “мертвонародженими”. Визнання нікчемного правочину судом недійсним законом не вимагається, тобто сторони такого правочину мають право не виконувати його, оскільки він не спричиняє правових наслідків, крім наслідків його недійсності.

Усвідомлення правочину як нікчемного не потребує від сторін його реального виконання. Із позовної заяви випливає, що Договір є нікчемним через дефект форми – він не посвідчений нотаріально, яким має бути попередній договір щодо вчинення основного договору купівлі-продажу нерухомого майна. Договір не був вчинений у нотаріуса, він не виконаний на нотаріальному бланку, а отже Позивач у момент підписання Договору міг усвідомлювати його нікчемність, якщо вважав його попереднім договором щодо вчинення договору купівлі-продажу нерухомого майна. Але у такому разі він і не зобов’язаний був його виконувати, у тому числі п. 2.4 Договору щодо передачі завдатку.

А тому, якщо представник Позивача зазначає у позовній заяві про нікчемність Договору через його дефект форми, то потребує дослідження питання реального виконання Позивачем умов Договору щодо передачі коштів. Якщо Позивач підтвердить виконання п. 2.4 Договору, то цим він спростує аргументи, викладені у позовній заяві, написаній його представником, стосовно того, що Договір є нікчемним. Також це буде свідченням того, що Позивач усвідомлював, що він після підписання Договору виконує умови саме договору про наміри і завдаток, для якого не обов’язковим є нотаріальне посвідчення. Відповідно цим будуть спростовані позовні вимоги.

Крім того, потребує з’ясування подальша поведінка сторін після підписання Договору. Так, у позовній заяві записано, що основний договір не було укладено і Відповідач продав земельну ділянку. Проте нічого не зазначено про обставини зустрічі Позивача із Відповідачем у нотаріуса для вчинення договору купівлі-продажу, що мало місце у строк, зазначений у п. 4.1 Договору. Ці події мають пряме відношення до умов виконання п. 3 Договору щодо відповідальності сторін, а отже потребують з’ясуванню. Крім того, якщо буде встановлено наведені факти, то це фактично означає виконання Позивачем умов Договору, а отже і те, що для нього цей Договір не був нікчемним.

Відповідно до роз’яснень, що викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення» від 29.12.1976 р. № 11 рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України. Обгрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. Рішення може бути обгрунтоване лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку і перевірені в тому судовому засіданні, в якому постановлюється рішення.

Згідно ч. 2 ст. 57 ЦПК України одним із видів доказів є пояснення сторін. При цьому ст. 176 ЦПК України встановлений порядок, за яким суд спочатку заслуховує пояснення позивача.

Згідно ст. 133 ЦПК України особи, які беруть участь у справі і вважають, що подання потрібних доказів є неможливим або у них є складнощі в поданні цих доказів, мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів. Способами забезпечення судом доказів є допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням. У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів.

Із огляду на те, що позовна заява та пояснення представника Позивача не містять усіх обставин, необхідних для вирішення спору, винесення законного та обґрунтованого рішення, вважаємо, що для отримання доказів у справі, які спростовують викладені у позові факти, є необхідність викликати Позивача до суду для надання особистих пояснень по справі. Таке право суду встановлено п. 4 ч. 1 ст. 169 ЦПК України.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 27, 57, 60, 168, 133-135, 209, 210 ЦПК України,

п р о ш у:

1. Розглянути заяву про забезпечення доказів.

2. Викликати Позивача до суду для надання особистих пояснень по справі.

Адвокат Стеценко Ю.В. ___________

Суд прийняв мою позицію і викликав Позивача для надання пояснень по справі. Вважаю, що це значно допомогло у спростуванні позовних вимог, бо у суді Позивач так і не зміг навести аргументів щодо порушень умов Договору Відповідачем. Моя позиція у цій справі викладена у поясненні, що наводиться нижче.

До Святошинського районного суду

м. Києва

адвоката Стеценка Ю.В. ‑ представника Відповідача

П О Я С Н Е Н Н Я

Ваша Честь! Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності правових підстав для стягнення з Відповідача на користь Позивача грошових коштів згідно договору про наміри та завдаток (далі – Договір). Позов вмотивовано тим, що вказаний Договір є нікчемний, Відповідач не виконав взяті на себе зобов’язання щодо продажу майна, а тому він повинен повернути Позивачу на підставі ст.ст. 216 і 1212 ЦК України отримані кошти.

 Вважаємо безпідставним посилання Позивача на те, що за своїм змістом укладений Договір є попереднім договором. Так, згідно ч. 4 ст. 635 ЦК України договір про наміри, якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.

Відповідно до статей 627 і 628 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Важливо відзначити, що Договір, укладений між Позивачем і Відповідачем, не містить пункту, у якому б зазначалось про бажання сторін щодо надання йому сили попереднього договору. Те, що спірний Договір не є за своїм змістом виключно попереднім договором підтверджується самим Позивачем у тексті позовної заяви, де зазначено, що на виконання п. 2.4 Договору він сплатив грошові кошти як аванс. Проте при укладенні попереднього договору необхідно враховувати одну важливу обставину: він не може містити нічого, окрім зобов’язання укласти в майбутньому основний договір на певних умовах. Попереднім договором не можуть бути встановлені які-небудь платежі (наприклад, аванс). Інакше попередній договір, по суті, підмінить собою основний договір. Тобто метою попереднього договору є лише спонукання до вчинення основного договору.

Згідно ч. 2 ст. 628 ЦК України сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Із самої назви спірного Договору та його змісту видно, що він є саме змішаним договором, який містить елементи договору про наміри та договору про завдаток.

Щодо тих пунктів Договору, які стосуються договору про наміри вважаємо за потрібне зазначити таке. Договір про наміри підтверджує волю сторін до вчинення у майбутньому правочину.

Позивач зазначає, що спірний Договір є попереднім договором до вчинення основного договору купівлі-продажу нерухомого майна, а тому він підлягав, як і основний договір, згідно ч. 1 ст. 635 ЦК України нотаріальному посвідченню. Також Позивач у своїй заяві посилається на ст. 657 ЦК України. Але ця стаття визначає, що договір купівлі-продажу земельної ділянки підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Із цього випливає, що якби Договір дійсно був попереднім договором, то обов’язковими умовами для його дійсності було б нотаріальне посвідчення та державна реєстрація. Звичайно, що це б потребувало від сторін додаткових витрат часу і коштів. У першу чергу – від Позивача. Звертаємо увагу, що п. 4.4 Договору саме на нього покладено оплату витрат на нотаріальне посвідчення основного договору, а отже логічним було б, щоб саме він поніс витрати на оформлення попереднього договору. Із цього можна зробити висновок, що Позивач свідомо відмовився від вчинення належно оформленого попереднього договору. Крім того, вчинення між Позивачем і Відповідачем належно оформленого попереднього договору надавало б їм лише єдину перевагу – у разі ухилення якоїсь сторони від вчинення основного договору інша сторона могла у судовому порядку зобов’язати її до вчинення основного договору. Проте щодо нерухомості, то таку можливість важко назвати перевагою. Бо судовий процес щодо зобов’язання до вчинення основного договору ‑ це знову ж таки витрати коштів і часу. Крім того необхідно зважувати на часті коливання ринку нерухомості, що також свідчить не на користь забезпечення зобов’язань купівлі-продажу нерухомості шляхом вчинення належно оформленого попереднього договору.

Через те, що заключення попереднього договору потребувало від сторін нотаріального посвідчення та державної реєстрації, на що сторони не хотіли витрачати час та кошти, вони вибрали як форму домовленості щодо купівлі-продажу нерухомого майна змішаний договір. Законодавством не вимагається нотаріальне посвідчення ні договору про наміри, ні договору про завдаток. Саме тому сторони вибрали завдаток як форму забезпечення виконання зобов’язань, про що прямо зазначено у назві та у п. 2.4 Договору. Частиною 1 статті 547 ЦК України встановлено лише письмову форму до правочину щодо забезпечення виконання зобов’язання, яким є договір про завдаток.

Зазначеним вище спростовуються викладені у позовній заяви аргументи щодо недійсності (нікчемності) Договору внаслідок дефекту форми, а саме відсутності нотаріального посвідчення, вчиненого сторонами Договору. А отже не підлягає застосуванню до спірних правовідносин норми ЦК України, зазначені у позовній заяві: ст.ст. 635 і 657 (бо Договір не є попереднім договором); ст.ст. 215, 216, 220 (бо Договір не містить дефекту форми і не потребує нотаріального посвідчення).

Разом із цим, для спростування аргументів Позивача щодо того, що Договір є нікчемним, слід вказати на суттєві протиріччя, які містить позовна заява. Так, нікчемний договір є недійсним з моменту його укладання. Такі договори у цивілістичній літературі іноді називають “мертвонародженими”. Визнання нікчемного правочину судом недійсним законом не вимагається, тобто сторони такого правочину мають право не виконувати його, оскільки він не спричиняє правових наслідків, крім наслідків його недійсності.

Усвідомлення правочину як нікчемного не потребує від сторін його реального виконання. Із позовної заяви випливає, що Договір є нікчемним через дефект форми – він не посвідчений нотаріально, яким має бути попередній договір щодо вчинення основного договору купівлі-продажу нерухомого майна. Договір не був вчинений у нотаріуса, він не виконаний на нотаріальному бланку, а отже Позивач у момент підписання Договору міг усвідомлювати його нікчемність, якщо вважав його попереднім договором щодо вчинення договору купівлі-продажу нерухомого майна. Але у такому разі він і не зобов’язаний був його виконувати, у тому числі п. 2.4 Договору щодо передачі завдатку.

А тому, якщо Позивач зазначає про нікчемність Договору через його дефект форми, то потребує дослідження питання реального виконання ним умов Договору щодо передачі коштів. Якщо Позивач виконав п. 2.4 Договору, то цим він спростовує аргументи, викладені у позовній заяві, стосовно того, що Договір є нікчемним. Також це є свідченням того, що Позивач усвідомлював, що він після підписання Договору виконує умови саме договору про наміри і завдаток, для якого непотрібним є нотаріальне посвідчення. Відповідно цим спростовуються позовні вимоги.

Крім того, потребує з’ясування подальша поведінка сторін після підписання Договору. Так, у позовній заяві зроблено посилання на п. 4.1 Договору, у якому зазначено, що договір купівлі-продажу повинен бути вчинено не пізніше 17 години 28.05.2008 р. Позивач зазначає, що договір купівлі-продажу не було укладено і Відповідач продав земельну ділянку. Однак позовна заява не містить вказівок на причини невчинення сторонами договору купівлі-продажу, а також час коли Відповідач продав земельні ділянки третім особам. Насправді за взаємною домовленістю Позивач і Відповідач зустрілися 28.05.2008 р. об 11 год. у нотаріуса для вчинення договору купівлі-продажу земельних ділянок. Однак Позивач сказав, що не має коштів для купівлі земельних ділянок. Така поведінка Позивача вказує на те, що для нього цей Договір не був нікчемним.

Зазначення Позивачем того, що він передав Позивачу гроші у рахунок майбутніх платежів за земельні ділянки (навіть якщо допустити, що це був аванс) також спростовує наведені у позовній заяві аргументи, що Договір був для нього нікчемний. Аванс, як і завдаток, є доказом, який посвідчує факт наявності зобов’язання.

Згідно ст. 11 ЦК України однією з підстав виникнення зобов’язань є договір.

В силу ст. 629 ЦК України, договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог ‑ відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Згідно п. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Із огляду на вказані норми ЦК України та фактичну поведінку сторін Договору вважаємо безпідставним посилання Позивача на те, що Договір є нікчемним.

Ваша честь! Із огляду на тлумачення Позивачем змісту п. 2.4 Договору не як про завдаток, а про аванс, вважаємо за потрібне навести свої аргументи щодо такого тлумачення.

Цивільний кодекс прямо закріплює три основні функції завдатку:

‑ платіжна, оскільки видається в рахунок належних платежів;

‑ доказова, оскільки підтверджує факт укладення договору (факт виникнення договірного зобов’язання);

‑ забезпечувальна. Вона полягає у тому, що сторони додатково пов’язані гарантією. Якщо сторона, яка передає завдаток, ухиляється від виконання договору, вона втрачає завдаток; а при порушенні зобов’язання стороною, яка отримала завдаток, вона зобов’язана повернути його іншій стороні в подвійному розмірі.

Посилання Позивача на ту обставину, що він передав кошти Відповідачу у рахунок майбутніх платежів за земельні ділянки спростовує його аргументи щодо нікчемності Договору і підтверджує його волю до укладення Договору. Такі дії Позивача відповідають платіжній та доказовій функцій завдатку.

Для доведення того, що сторонами було досягнуто домовленостей саме про завдаток, слід скористатися граматичним способом тлумачення змісту термінів “завдаток” і “аванс”. Для цього ми звернулись до Юридичної енциклопедії у 6 томах, виданої Інститутом держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за загальною редакцією академіка НАН України Ю.С. Шемшученка. У першому томі енциклопедії В.В. Луць, розкриваючи значення слова “аванс”, зазначає: “Як і завдаток, аванс служить доказом укладення договору, але, на відміну від завдатку, не є способом забезпечення виконання зобов’язань. Тому будь-яка попередня плата вважається авансом, якщо в письмовій угоді сторін немає прямої вказівки на те, що ця плата є завдатком.” (Т. І, С. 12). Ч.Н. Азімов, розкриваючи значення слова “завдаток”, відзначає: “Угода про завдаток, як правило укладається у письмовій формі” (Т. І, С. 451). Із цього, випливає, що для того, щоб сплачена сума визнавалася завдатком, необхідно прямо вказувати про це в договорі.

Але у назві, пунктах 2.4, 3.1 і 3.2 Договору сторони прямо зазначили саме про завдаток. У пунктах 3.1 і 3.2 відповідальність сторін встановлена, виходячи зі змісту ст. 571 ЦК України, якою встановлені правові наслідки порушення зобов’язання, забезпеченого завдатком. Тобто логічний спосіб тлумачення змісту Договору також свідчить на користь завдатку.

Згідно ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Із огляду на те, що Договір є дійсним і включає у себе елемент договору про завдаток, то до спірних правовідносин не може бути застосована ст. 1212 ЦК України, яка регулює підстави повернення майна без достатньої правової підстави. Зокрема, це випливає з п. 1 ч. 3 ст. 1212 ЦК України, де зазначено, що вказана норма застосовується у вимогах про повернення виконаного за недійсним правочином.

Ваша честь! Враховуючи вище викладене, вважаємо, що підстав для задоволення позову нема, а тому просимо відмовити у цьому.

Дякую за увагу.

Адвокат Стеценко Ю.В. ___________

Суд відмовив у задоволенні позову, вказавши у мотивувальній частині рішення, що Позивачем не надано будь-яких переконливих та допустимих доказів порушення Відповідачем умов Договору.