До мене звернулась гр. О., якій у 2005 році за рішенням Дарницького районного суду м. Києва було присуджено виплату компенсації за будинок, будівлі та зелені насадження. У тій справі гр. О. була відповідачем, позов подано Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації). Не вдаючись до коментарів тієї справи, оскільки я не був учасником процесу, лише відзначу, що гр. О. була співвласником садиби земельної ділянки із розташованим на ній житловим будинком. Рішенням вказаного Дарницького райсуду м. Києва було задоволено позов Головного управління житлового забезпечення, визнано недійсним рішення Київської міської ради щодо приватизації земельної ділянки, належної громадянам разом із гр. О., зобов’язано їх виселитись із будинку. Їм були надані квартири, а також було зобов’язано Головне управління житлового забезпечення виплатити компенсацію за будинок, будівлі та зелені насадження.
Коли гр. О. звернулася до Головного управління житлового забезпечення щодо виплати компенсації, то її направили до підпорядкованого Комунального підприємства «Житлоівестбуд-УКБ», але за чотири роки це підприємство так компенсацію і не виплатило. У 2011 році Головне управління житлового забезпечення повідомило листом гр. О., що компенсацію їй виплачувати не буде, пославшись при цьому на давність термінів, фінансово-економічну кризу і відсутність компенсаційних витрат. Із такою первинною інформацією я почав працювати.
Спочатку отримав виконавчий лист, який передав до виконання до відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України. Однак державний виконавець відмовив у відкритті виконавчого провадження у зв’язку з пропуском строку пред’явлення виконавчого документа до виконання. Далі подав до Дарницького районного суду м. Києва заяву про поновлення строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання, у якій вказав про відсутність вини гр. О. у пропуску строку, оскільки лише у 2011 році Головне управління житлового забезпечення прямо відмовило їй у виплаті компенсації. До суду також надав письмове пояснення, у якому висвітлено практику Європейського суду з прав людини. Ось воно.
До Дарницького районного суду м. Києва
адвоката Стеценка Ю.В.
ПОЯСНЕННЯ
1. З огляду на приписи статті 9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» і статті 2 Цивільного процесуального кодексу України суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини (далі – Суд) в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Водночас статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Отже, у зв’язку з ратифікацією Конвенції, протоколів до неї та прийняттям Верховною Радою України Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд у здійсненні судочинства застосовує судові рішення та ухвали Суду з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні.
Крім того, у рішеннях Суду неодноразово зазначалося, що він керується своєю попередньою практикою і тлумачить Конвенцію та протоколи до неї, розглядаючи фактичні обставини конкретної справи в світлі вимог сьогодення (див. рішення Суду у справі S. A. Dangeville v. France, no. 36677/97, § 47, ECHR, 2002- III).
2. Щодо обставин справи за заявою гр. О., то вважаю, що має місце порушення Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) пункту 1 статті 6 Конвенції, а також статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
Пункт 1 статті 6 Конвенції визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Право на справедливий судовий розгляд (див. рішення Суду у справі Sokurenko and Strygun v. Ukraine, no. 29458/04, § 23, від 20.07.2006) включає в себе право на доступ до суду та право на доступ до правосуддя в широкому розумінні (див. рішення Суду у справі Tserkva Sela Sosulivka v. Ukraine, no. 37878/02, §§ 50 і 53, від 28.02.2008).
У своїй прецедентній практиці Європейський суд неодноразово зазначав, що ст. 6 поширює свою дію на всі стадії судового розгляду – як на доступ до органів правосуддя, так і на виконання судового рішення. Аналізуючи практику Суду щодо України, можна зробити висновок, що переважна більшість справ, у яких констатовано порушення Україною положень ст. 6 Конвенції, стосується невиконання рішень національних судів.
Так, у справі «Шмалько проти України» (Shmalko v. Ukraine, рішення від 20.07.2004 р.) вказано: «43. Суд наголошує, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов’язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і, водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов’язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (див. рішення у справі «Горнсбі проти Греції» від 19.03.97 р., Reports of Judgments and Decisions 1997-II, с. 510, п. 40).
44. Орган державної влади не має права посилатися на брак коштів на виправдання неспроможності виконати судове рішення про виплату боргу. Зрозуміло, що за певних обставин затримка з виконанням судового рішення може бути виправданою. Але затримка не може бути такою, що зводить нанівець сутність гарантованого пунктом 1 статті 6 права (див. рішення у справі «Іммобільяре Саффі проти Італії» [GC], заява N 22774/93, п. 74, ECHR 1999-V). У справі, що розглядається, не можна було, посилаючись на нібито фінансові труднощі, яких зазнавала держава, перешкоджати заявникові отримати вигоду від ухваленого на його користь судового рішення, що було для нього надзвичайно важливо».
У інших справах – «Ромашов проти України», «Дубенко проти України», «Пряник проти України», «Щербаков проти України», «Шарко проти України», «Булінко проти України», «Грішечкін та інші проти України», «Вараніца проти України», «Чижов проти України», «Василенков проти України» Суд зазначив, що органи державної влади не мають права посилатися на брак коштів, виправдовуючи неспроможність виконати судові рішення про сплату коштів фізичним особам.
3. Статтею 6 Конвенції також гарантується право на розгляд справи у «розумні строки». У своїй прецедентній практиці Суд підходив до цієї проблеми дуже індивідуально. Разом із тим були встановлені певні критерії, у світлі яких слід оцінювати тривалість провадження. Це: складність справи, поведінка заявника, дії відповідних державних органів (див. рішення суду у справі Krasnoshapka v. Ukraine, no. 23786/02, § 51, від 30.11.2006).
Виплата компенсації гр. О. не може визнаватися складною справою. Навіть якби гр. О. не зверталась до Головного управління щодо виплати їй компенсації, управління могло б самостійно виконати свій обов’язок шляхом грошового переказу на її ім’я, або внесення коштів на депозит нотаріуса. Але таких дій управління не здійснило.
Вважаю, що поведінка гр. О. щодо отримання компенсації була належною. Вона неодноразово зверталась до Головного управління житлового забезпечення щодо виплати компенсації, за вказівкою Головного управління зверталась до Комунального підприємства «Житлоінвестбуд-УКБ», надавала документи, які від неї вимагали. Натомість дії Головного управління щодо добровільного виконання рішення суду вважаю неналежними, оскільки безпідставними були вимоги управління щодо обов’язкового заселення гр. О. у надану їй квартиру для отримання компенсації, направлення її до Комунального підприємства «Житлоінвестбуд-УКБ». Посилання Головного управління у листі на давність термінів, фінансово-економічну кризу, відсутність компенсаційних витрат, як причини невиконання рішення суду, не ґрунтуються на нормах права.
4. Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції кожна фізична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Слід зазначити, що Європейський суд з прав людини кваліфікує рішення, винесене на користь особи, як «майно» у розумінні ст. 1 п. 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Тому невиконання рішення суду є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном, а тривале виконання кваліфікується як невиправданий тягар, який покладається державою на особу, на користь якої винесено рішення. Суд дотримується думки, що неможливість для заявника отримати виконання рішення суду на його (її) користь є втручанням у право на мирне володіння майном, як це випливає зі ст. 1 ч. 1 Протоколу № 1.
У наведеній мною вище справі «Шмалько проти України» Суд виявив порушення державою ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції і зазначив: «56. У цій справі Суд дотримується думки, що неможливість заявника домогтися виконання рішення протягом п'ятнадцяти місяців становить втручання у його право на мирне володіння своїм майном у сенсі пункту 1 статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції».
Шановний Суд! Головне управління житлового забезпечення добровільно не виконує рішення Дарницького районного суду м. Києва вже більше 6 років, кожного разу знаходячи нову причину. Вважаю, вже настав час для примусового виконання цього рішення суду. Вини гр. О. у пропуску строку пред’явлення виконавчого документу для примусового виконання нема, оскільки письмовими доказами і діями Головного управління житлового забезпечення підтверджується намагання управління ввести її в оману стосовно добровільного виконання рішення суду, а також намагання це рішення не виконувати. Але виконання судового рішення є невід’ємною складовою частиною судового розгляду, а тому обов'язковість виконання остаточного рішення суду є складовою частиною права на судовий захист інтересів, яке не може бути обмежено.
Прошу Вас захистити право гр. О. на судовий захист інтересів і поновити пропущений строк для пред'явлення до виконання виконавчого листа, виданого Дарницьким районними судом м. Києва, про зобов’язання Головного управління житлового забезпечення виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) сплатити гр. О. компенсацію за будинок і будівлі, що зносяться та компенсацію за зелені насадження.
Дякую за увагу.
_____________ адвокат Стеценко Ю.В.
Моя заява про поновлення строку для пред’явлення виконавчого листа до виконання була задоволена судом. Цю ухвалу апеляційний суд залишив без змін, а скаргу Головного управління житлового забезпечення відхилив.