Принцип всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи у кримінальному процесі зобов'язує суд з'ясувати всі обставини, які підлягають доказуванню. Висновки суду мають не тільки юридичне, але й соціальне значення. Тому за законом суд зобов'язаний крім події злочину, наявності складу злочину, дослідити і особу винного, мотив і мету вчинення ним злочину, вивчити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, обтяжують і пом'якшують його відповідальність.
Відомо, що поведінка особи, її окремі дії не лежать на поверхні. Для цього існує певне підґрунтя. Ця теза справедлива і до порушення закону, скоєння злочину. При аналізі поведінки особи, яка притягається до кримінальної відповідальності, не можна керуватися тезою «просто він така людина», бо із цього випливає, що ця особа такою народилася, а вчинення злочину - це його «характер». Якщо цю тезу брати за дійсну, то виходить, що це характер спонукає особу вчиняти злочин. Також не можна говорити, що якісь риси обвинуваченого є «хорошими», а інші «поганими». Однак характер особи виявляється у тих чи інших діях через певні причини. Із цього випливає, що ці причини треба встановити під час розгляду справи у суді. Якщо процес доказування розглядати із позиції змагальності сторін обвинувачення і захисту, то виходить, що встановлення таких обставин повинно становити інтерес як для прокурора, так і захисника, адже кожна із сторін прагне довести перед судом свою позицію. Тому метою написання цієї статті є спроба автора визначити зміст дослідження судом обставин, які характеризують особу обвинуваченого.
Якщо звернутись до історії, то можна відзначити, що відомості про особу, яка ставала учасником спору, були серед аргументів доказування із часів зародження правосуддя і адвокатури. Так, у давній Греції були так звані параклети - особи, завданням яких було не захист клієнта-учасника спору, а посвідчення його моральних якостей, розповіді про його заслуги і достоїнства. Параклети скоріше були не представниками-адвокатами того часу, а так званими «свідками честі». Їх участь при розгляді спорів практикувалась і у інших народів. У Римі вони називалися хвалителями (laundatores), в Росії - послухами, в Чехії - помічниками і очисниками, у Польщі - поворотниками1.
Велику роль висвітленню у суді відомостей, які стосуються особи підсудного, приділяли юристи кінця ХІХ-початку ХХ століття. Цей час вирізняється становленням інституту присяжних у Російській імперії. Тому практично у кожній справі у суді представники і сторони обвинувачення, і захисту зазначали про ті чи інші якості особи підсудного, пов'язували це із змістом дій, що інкримінувались підсудному. Так, А.Ф. Коні у статті «Присяжные заседатели», яка вийшла друком у 1914 році, писав: «Из всех «обстоятельств дела» самое важное, без сомнения, личность подсудимого, с его добрыми и дурными свойствами, с его бедствиями, нравственными страданиями, испытаниями»2. Далі А.Ф. Коні вказує: «Нет сомнения, что сведения о поведении обвиняемого, его занятиях и образе жизни необходимы там, где обвинение строится исключительно на одних уликах. Составителями судебных уставов было высказано, что судом всегда судится не отдельный поступок подсудимого, но его личность, насколько она проявилась в известном противозаконном поступке. Ознакомление с личностью подсудимого в значительной степени спасает от судебной ошибки, которая одинаково возможна как в случаях осуждения только на основании сведений о дурном характере подсудимого, так и в случаях осуждения только на основании преступного факта, который может быть следствием несчастного и рокового стечения обстоятельств и против которого громко вопиет вся безупречная и чуждая злу прошлая жизнь подсудимого»3.
Позиція А.Ф. Коні набуває особливого значення, бо на момент її написання він більше 10 років був членом Сенату - найвищої судової інстанції Російської імперії. Тому певною мірою можна говорити, що його позиція співвідноситься із судовою практикою найвищої судової інстанції. Проте це лише відображує стан кримінального судочинства того часу, коли сторони обвинувачення і захисту надавали великої ваги характеристикам підсудних. Для цього варто лише ознайомитись із виступами юристів у конкретних справах. І таку увагу висвітленню у суді обставин щодо осіб підсудних можна спостерігати чи не у кожній кримінальній справі, варто лише ознайомитись із виступами юристів, які брали у них участь.
У наш час встановлення судом обставин, які характеризують особу обвинуваченого, начебто не втратили свою актуальність, бо Кримінальним процесуальним кодексом України ці обставини названі серед тих, які підлягають доказуванню (статті 88, 91). Автор жодним чином не претендує на повноту аналізу усієї сучасної кримінально-процесуальної літератури із цього питання, однак нам не зустрічались спроби учених визначити зміст таких обставин. У той же час таке виокремлення змісту вказаних обставин видається вкрай важливим як у теорії, так і у практиці доказування. А тому як емпіричний матеріал, який може слугувати «інформацією до роздумів» стосовно вказаної проблеми, пропонуємо розглянути судову практику, у першу чергу рішення Верховного Суду України і Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ України.
Зокрема, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ України від 26 січня 2012 року вказано, що приймаючи рішення про можливість виправлення засудженого без реального відбування ним покарання, суд у вироку послався на те, що за місцем проживання та останнім місцем роботи К. характеризується позитивно, має на утриманні неповнолітню дитину. Однак на час судового розгляду справи засуджений ніде не працював, що підтверджується протоколами судових засідань від 28 квітня 2011 р. та від 14 липня 2011 р. З наявних у справі характеристик особи К. вбачається, що останній за місцем проживання та останнім місцем роботи характеризується посередньо. Крім того, відсутні будь-які дані про те, що на утриманні засудженого перебуває неповнолітня дитина. За таких обставин, колегія суддів Вищого спеціалізованого суду визнала слушними доводи касаційних скарг про те, що суд, приймаючи рішення про звільнення К. від відбування призначеного покарання з випробуванням не в повній мірі врахував тяжкість вчинених ним злочинів та не правильно визначився з даними, що характеризують його особу. Крім того, за матеріалами справи, до засудженого раніше вже застосовувалась ст. 75 КК України за вчинення злочину в минулому, але після закінчення іспитового строку К. належних висновків для себе не зробив. Отже, застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності є неефективним до цієї конкретної особи, оскільки він знову вчинив декілька умисних злочинів, один з яких класифікується як тяжкий. Враховуючи наведене, колегія суддів визначила, що висновок суду першої інстанції про доцільність призначення К. покарання із застосуванням статей 75, 76 КК України зроблений без об'єктивної оцінки наведених у вироку даних про особу засудженого та без врахування ступеня тяжкості вчинених ним злочинів4.
Отже, у цій справі Вищий спеціалізований суд при визначенні обставин, які характеризують особу засудженого, керувався відсутністю у нього роботи, а також наявними у справі характеристиками на засудженого за місцем проживання та останнім місцем роботи.
Позицію Верховного Суду України щодо важливості вивчення судом обставин, які могли б характеризувати особу обвинуваченого при звільненні його від покарання, можна прослідкувати в ухвалі від 19 травня 2009 року. У цій справі Верховний Суд України переглядав вирок щодо П., раніше судимої, визнаною винною у крадіжці майна і засуджену за ч. 1 ст. 185 КК України на один рік позбавлення волі зі звільненням від покарання на підставі ч. 4 ст. 74 КК України. Вказаний вирок скасовано Верховним Судом України у зв'язку із неправильним застосуванням кримінального закону і невідповідністю призначеного покарання особі засудженого через його м'якість. Зокрема, Верховний Суд України вказав, що висновок про можливість звільнення від покарання на підставі ч. 4 ст. 74 КК України ґрунтується на основі характеристики цієї особи. Тобто судом повинні бути встановлені факти бездоганної поведінки особи після вчинення нею злочину та з'ясовано її ставлення до праці. При цьому слід ураховувати, що сумлінне ставлення до праці насамперед передбачає, що особа займається суспільно корисною працею і обов'язково добросовісно виконує трудові обов'язки. Тільки з урахуванням цих чинників суд може визнати особу такою, що втратила суспільну небезпечність. Однак у цій справі Верховний Суд України визначив, що суд першої інстанції, приймаючи рішення про звільнення П. від покарання на підставі ч. 4 ст. 74 КК України, не дотримався таких вимог закону: в обґрунтування висновку про те, що П. не є суспільно небезпечною особою, суд послався на те, що вона вперше притягається до кримінальної відповідальності, а також те, що її поведінка є бездоганною. Проте будь-яких конкретних обставин, що свідчать про її бездоганну поведінку, суд у вироку не навів і таке своє рішення нічим більше не мотивував. На думку Верховного Суду України, суд не з'ясовував обставини життя та поведінки П., її ставлення до праці. При цьому, призначаючи П. покарання, суд послався на такі дані про її особу, як задовільна характеристика та те, що вона не працює. Однак перевіркою матеріалів справи встановлено, що особа П. характеризується негативно, а не задовільно, як зазначив суд у постанові. Виходячи із цього Верховний Суд України визначив, що суд передчасно і безпідставно дійшов висновку про можливість звільнення П. від покарання, скасував вирок, справу направив на новий розгляд5.
Отже, у цій справі для встановлення обставин, які характеризують обвинуваченого, Верховний Суд України прийняв письмову характеристику, а також врахував відсутність місця роботи.
Письмова позитивна характеристика за місцем проживання визнана Верховним Судом України і в ухвалі від 3 лютого 2011 року серед підстав звільнення особи від кримінальної відповідальності згідно зі ст. 75 КК України за вимагання, вчинене з погрозою насильства над потерпілим за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 189 КК України)6.
Ухвалою Верховного Суду України від 15 січня 2008 року було скасовано вирок суду першої інстанції із направленням справи на новий судовий розгляд. У цій справі С. було визнано винною у тому, що вона незаконно придбала без мети збуту марихуану та незаконно зберігала за місцем свого проживання. Її було засуджено за ч. 1 ст. 309 КК на два роки позбавлення волі та відповідно до ст. 71 КК до призначення покарання суд приєднав не відбуте покарання за попереднім вироком і остаточно визначив засудженій три роки три місяці позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК України С. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки. У мотивувальній частині цієї ухвали Верховного Суду України зазначено: «Ухвалюючи рішення про звільнення С. на підставі ст. 75 КК від відбування покарання з випробуванням, суд належним чином не мотивував, які саме дані про її особу дають підстави для висновку про можливість виправлення засудженої без відбування покарання. Пославшись на позитивну характеристику засудженої, суд не зазначив, у чому саме полягає її позитивність. Із матеріалів справи, зокрема, вбачалося, що засуджена ніде не працює, раніше неодноразово притягалася до кримінальної відповідальності, у тому числі за злочини, пов'язані з незаконним обігом наркотичних засобів. Ці дані не свідчать про позитивну характеристику С.»7. Отже, при визначенні обставин, що характеризують обвинуваченого, Верховний Суд України виділив відсутність місця роботи і неодноразове притягнення до кримінальної відповідальності.
Як бачимо, вагомим аргументом для встановлення обставин, що характеризують обвинуваченого, є наявність роботи. Але подекуди посилання на це у рішеннях місцевих судів може викликати здивування. Наприклад, ухвалою Верховного Суду України від 26 лютого 2009 року було скасовано вирок суду першої інстанції у справі, у якій Г. було визнано винним у тому, що він як начальник відділу кредитування філії банку, як службова особа, наділена адміністративно-розпорядчими та адміністративно-господарськими обов'язками, зловживав своїм службовим становищем та вчиняв незаконні дії із засобами доступу до банківських рахунків, а саме, незаконно оформив та видав кредити на загальну суму 108 тис. доларів США. За сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 200, ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 366 КК України, засудженому Г. визначено покарання у виді трьох років позбавлення волі, а на підставі ст. 75 КК України його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік. Верховний Суд України справедливо відзначив таке: «Оцінюючи дані про особу Г. суд послався на його позитивну характеристику з місця роботи і при цьому не звернув увагу на те, що саме під час роботи у філії Банку той, використовуючи своє службове становище, тривалий час вчиняв умисні корисливі злочини. Суд оцінив характеристику Г. як позитивну неправильно, оскільки вона не відповідає дійсності, суперечить матеріалам справи, а тому не може враховуватись при призначенні засудженому покарання»8. У цій справі вирок було скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд.
І насамкінець цікавою видається позиція Верховного Суду України стосовно визначення обставин, які характеризують обвинуваченого, у справі про насильницький злочин, викладена в ухвалі від 29 вересня 2009 року. У цій справі О. засуджено за ч. 1 ст. 115, ч. 1 ст. 263 КК України до позбавлення волі на строк чотири роки три місяці за те, що у червні 2004 року під час сварки з метою вбивства завдав потерпілому численні удари металевою частиною лопати по різних частинах тіла, що призвело до несумісних із життям тілесних ушкоджень у виді відкритої черепно-мозкової травми з пошкодженням кісток черепа та головного мозку, від яких той помер. За місцем свого проживання О. незаконно (без відповідного дозволу) зберігав знайдений самостріл, за допомогою якого у листопаді 2004 року з метою самогубства зробив постріл собі у груди. Зазначену вогнепальну зброю було вилучено. Прокурор оскаржив цей вирок, серед підстав оскарження вказав й те, що місцевий суд призначив покарання О., яке внаслідок м'якості не відповідає тяжкості вчинених злочинів і даним про його особу. Верховний Суд України задовольнив касаційне подання прокурора і скасував вирок суду першої інстанції, вказавши, що місцевий суд безпідставно вказав серед пом'якшуючих покарання обставин вчинення злочину вперше, сприяння у розкритті злочину. Верховний Суд зазначив, що місцевий суд не вказав, у чому полягало сприяння у розкритті злочину. Не звернув уваги й на наявні у справі дані про те, що О. раніше вчинював злочини, судимості за які погашені. Також суд, призначаючи О. покарання, не врахував, що після вчинення вбивства він утік, довгий час переховувався і був оголошений у розшук. Крім того, як вбачається з матеріалів кримінальної справи, під час досудового слідства і судового розгляду справи О. свою вину у вчиненні злочинів визнавав частково. На думку Верховного Суду, місцевий суд не в повній мірі врахував і те, що О. протягом 2003 року під час проживання в селі згідно з наданою сільською радою характеристикою, був схильний до вживання алкогольних напоїв, а жителі села характеризували його негативно. Під час проживання з червня 2004 року в іншому селі, як свідчить надана про нього характеристика, про О. там негативно відгукувались також. Суд не звернув уваги і не надав оцінки, що злочин, передбачений ч. 1 ст. 115 КК, О. вчинив у стані алкогольного сп'яніння, хоча ця обставина, може бути визнана, як обтяжуюча покарання. Не врахував суд і даних про виявлену в О. венеричну хворобу. На підставі усього наведеного Верховний Суд України вирок суду першої інстанції скасував, справу направив до того ж суду на новий розгляд9.
Отже, аналізуючи вказане рішення можна сказати, що у цій справі Верховний Суд України виділив серед обставин, що характеризують обвинуваченого, такі: вчинення обвинуваченим злочинів, судимості за які були погашені; втеча після вчинення злочину і переховування; письмові характеристики; вчинення злочину у стані алкогольного сп'яніння; виявлена венерична хвороба. Наявність усіх цих обставин Верховний Суд України констатував, але аргументів їх взаємозв'язку із скоєним злочином, на нашу думку, не вказано.
Із наведених рішень Верховного Суду України і Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ України можна зробити деякі узагальнення, щодо визначення змісту обставин, які характеризують особу обвинуваченого:
1) цими судами в основному визначені порушення нижчестоящими судами, допущені при встановленні обставин, які характеризують особу обвинуваченого, у зв'язку із призначенням покарання, а також звільненням від покарання переважно за ст. 75 КК, коли суд може прийняти рішення про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням, якщо, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання;
2) суди посилаються на письмові характеристики, складені на обвинуваченого за місцем проживання, навчання або роботи. Але тут є проблема. На нашу думку, у більшості випадків судді, а також слідчі, прокурори, адвокати буквально розуміють фразу КПК «обставини, які характеризують особу обвинуваченого». Вони трансформують дієслово «характеризують, характеризувати» у іменник «характеристика» і бачать своє завдання у тому, аби у матеріалах справи був документ із назвою «характеристика». Це більше схоже на рудимент радянської системи, коли на кожну людину складали характеристики: при вступі у комсомол, партію, до інституту, при просуванні на роботі... Із свого досвіду адвокатської діяльності автор може сказати, що досить часто письмова характеристика на обвинуваченого є формальним документом, що не несе інформативного змісту для суду при розгляді справи. Наприклад, навряд чи має значення для встановлення обставин справи характеристика із ЖЕКу про відсутність заборгованості по сплаті житлово-комунальних послуг на особу, яка вчинила насильницький злочин. Або характеристика органу місцевого самоврядування про те, що особа не притягалась до кримінальної чи адміністративної відповідальності. Відомості про це можна отримати із інших матеріалів кримінальної справи, наприклад, довідки про судимість. Цікаво, що характеристики на обвинуваченого, отримані слідчим і захисником, можуть бути діаметрально протилежні за своїм змістом;
3) іншою істотною ознакою особи обвинуваченого, яка береться до уваги судами, є наявність місця роботи. При звільнення від покарання суди практично завжди посилаються на це у обґрунтування можливості виправлення засудженого без відбування покарання. Це також нагадує стандарт радянської системи, коли праця була обов'язком, а не правом особи. І до сьогодні у кримінальному судочинстві практикується лише констатація працевлаштування обвинуваченого, а не його зацікавленість роботою, задоволеність професією, соціальний статус (як формальний, так і не формальний), досягнутий у роботі, рівень домагань, результати, ініціатива, креативність тощо. Такий стан навряд чи можна назвати належним способом доказування;
4) перспективність подальшого розгляду юристами питань доведення обставин, що характеризують обвинуваченого, може бути обумовлено принаймні двома підставами: запровадженням інституту присяжних в Україні і розвитком альтернативних способів розв'язання кримінальних конфліктів - через медіацію та інші процедури, у яких злочин розглядається як конфлікт між правопорушником і потерпілим. І в тому і в іншому випадку питання встановлення обставин, які характеризують особу підозрюваного, обвинуваченого, є дуже важливими.
1. Святоцький О.Д., Медведчук В.В. Адвокатура: історія і сучасність. - К.: Ін Юре. - 1997. - С. 15. 2. Суд присяжных в России: Громкие уголовные процессы 1864-1917 гг./Сост. С.М. Казанцев. - Л.: Лениздат, 1991. - С. 35. 3. Там само. 4. www.ligazakon.ua. 5. Судова практика. - 2009. - № 7 (43). - С. 83-84. 6. Вісник Верховного Суду України. - № 4 (128). - 2011. - С. 14-15. 7. Вісник Верховного Суду України. - № 8 (96). - 2008. - С. 7-8. 8. Вісник Верховного Суду України. - № 5 (105). - 2009. - С. 15-16. 9. Вісник Верховного Суду України. - № 1 (113). - 2010. - С. 26-27.