Під час розгляду цивільної справи про визнання недійсними нотаріальних дій, державного акту, свідоцтв про право власності на спадщину за законом позивач подав заяву про забезпечення позову, просив накласти арешт на земельну ділянку сількогосподарського призначення, належну відповідачам.
Районний суд відмовив у задоволенні цієї заяви, своє рішення мотивував тим, що застосування заходів забезпечення позову можливе у разі заявлення вимог майнового характеру, а позовні вимоги у цій справі такими не є. Ухвала суду також вмотивована Законом України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» і Законом України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції». На думку суду, ці закони унеможливлюють відчуження відповідачами земельної ділянки сількогосподарського призначення, оскільки земельна ділянка знаходиться у Донецькій області (див. http://reyestr.court.gov.ua/Review/70178584).
Відмову у вжитті заходів забезпечення позову було оскаржено. Інтереси позивача у апеляційному суді представляв адвокат Стеценко Юрій.
Апеляційний суд задовольнив скаргу, скасував ухвалу суду першої інстанції, задовольнив заяву про забезпечення позову, наклав арешт на земельну ділянку. Із постановою суду можна ознайомитись за лінком http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/71458437
Нижче наводяться аргументи апеляційної скарги.
1. У ЦПК України нема наведених судом першої інстанції положень, зокрема, про те, що заходи забезпечення позову можуть вживатись судом лише у разі заявлення позовних вимог майнового характеру. Отже, в обґрунтування оскаржуваної ухвали покладено твердження, яке не відповідає нормам процесуального права і суперечить нормам матеріального права, бо відповідно до ст.ст. 55 і 124 Конституції України, ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не забороненого законом.
2. Суд першої інстанції безпідставно наводить у мотивувальній частині статтю 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» і ніяк не аргументує, яким чином ця норма матеріального права може бути застосована до спірних правовідносин і до заяви про забезпечення позову. Відповідачі є співвласниками земельної ділянки, а не земельної частки (паю). Ця норма ніяким чином не обмежує право відповідачів, як співвласників земельної ділянки, здійснити обмін земельної ділянки на ділянку малої площі із доплатою, при цьому новий власник буде вважатись добросовісним набувачем. Крім того, нема перешкод у відповідачів для внесення земельної ділянки у заставу, аби отримати за неї кошти.
Відповідно до ч. 1 ст. 572 ЦК України кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом.
Ніяких перешкод в укладені договору застави (іпотечного договору) відповідачами щодо земельної ділянки нема.
Суд першої інстанції послався на ст. 9 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», яка ніяким чином не відноситься до спірних правовідносин, адже у ній йдеться про нерухоме майно, розташоване на території проведення антитерористичної операції, що належить громадянам України та уже перебуває в іпотеці. Ця норма не обмежує право відповідачів заключити іпотечний договір, отримати кошти за земельну ділянку, внесену у заставу.
Отже, неналежними є аргументи, викладені у мотивувальній частині ухвали суду першої інстанції, про неможливість недобросовісних дій із боку відповідачів здійснити обмін земельної ділянки на ділянку малої площі із доплатою або внести земельну ділянку у заставу, аби отримати за неї кошти. І обмін, і застава є способами фактичного відчуження земельної ділянки. А тому безпідставним є такий висновок суду першої інстанції: «Зважаючи на перелічені вище заборони та обмеження, встановлені законодавством України щодо відчуження земельних ділянок, прав на них, припущення заявника на можливість втрати земельної ділянки шляхом обміну або задоволення вимог кредитора за рахунок майна, переданого в іпотеку, суд не вважає їх достатньо обгрунтованими».
3. Суд першої інстанції не розрізняє понять «майновий інтерес» (наприклад, в оскаржуваній ухвалі написано: «щодо майнового інтересу, заявник зазначає, що...») і «матеріально-правові інтереси».
Матеріально-правові інтереси позивача полягають у тому, що суд у цій справі може визнати незаконним отримання спадкодавцем відповідачів у власність земельної ділянки, яка є предметом розгляду у цій справі. А тому відповідачі вважатимуться незаконними власниками цієї земельної ділянки. Спадкодавець відповідачів отримав у натурі земельну ділянку як власник земельного паю, який він успадкував за підробленими документами. Це питання є предметом розгляду у справі за позовними вимогами про визнання незаконною нотаріальної дії, вчиненої секретарем сільської ради з посвідчення підпису на заяві про відмову від спадщини на користь спадкодавця відповідачів, а також про визнання незаконною нотаріальної дії, вчиненої державним нотаріусом щодо видачі спадкодавцю відповідачів свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну частку.
Матеріально-правовий інтерес позивача полягає у тому, аби до часу розгляду справи у суді і набрання рішенням законної сили відповідачі не вчинили недобросовісних дій щодо фактичного відчуження земельної ділянки, якою вони володіють, під виглядом інших правочинів. Для перешкоджання таких недобросовісних дій відповідачів неефективним було б вжиття судом заходів забезпечення позову у вигляді заборони відчуження земельної ділянки, бо, наприклад, внесення у заставу не є відчуженням у правовому розумінні.
Арешт земельної ділянки не перешкоджає використанню відповідачами земельної ділянки, у тому числі щодо передачі її у оренду. Адже на законодавчому рівні не встановлена заборона передачі у оренду земельної ділянку при арешті земельної ділянку з метою забезпечення позову. Важливим при цьому є лише внесення запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про арешт. При цьому ніяких інших дій щодо земельної ділянки (наприклад, опис) не вживається, вона не передається на зберігання якомусь органу. При внесенні запису про арешт до державного реєстру особа, якій відповідачі під виглядом різних правочинів можуть передати земельну ділянку, не буде вважатись добросовісним набувачем. Це забезпечить ефективний захист прав позивача у разі задоволення його позовних вимог.
Отже, неналежними є усі аргументи суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні заяви про вжиття заходів забезпечення позову. За відсутності таких аргументів нема і підстав для відмови у задоволенні заяви про забезпечення позову. Вжиття цих заходів забезпечення позову не порушуватимете ніяких прав відповідачів.