Тривалий час публічний характер діяльності державних органів, які здійснюють розслідування злочинів, був в Україні домінуючим і відображав відносини держави із особою у сфері кримінального судочинства. Це видно із самого визначення злочину, яке викладено у статті 11 Кримінального кодексу України про те, що злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Для органів, уповноважених державою на здійснення діяльності по розгляду і вирішенню кримінальних справ, це висувало вимогу діяти в інтересах суспільства і держави незалежно від позиції заінтересованих осіб. Однак якщо порівняти вказане визначення злочину із його поняттям у багатьох інших провідних країнах, то можна відзначити, що злочин там має більш формальне визначення - злочином визнається протиправне та каране діяння. В такому визначенні немає суспільної небезпечності як ознаки цього діяння. Злочин розглядається у західних країнах не з позиції суспільної небезпеки, а з точки зору тієї шкоди, яку таке діяння завдає потерпілому. Тому подія злочину визначає завдання держави захистити у першу чергу права потерпілого, а не аморфного суспільства.
Певною мірою зміну пріоритетів щодо розвитку кримінальної юстиції у бік зменшення ваги принципу публічності кримінального процесу в Україні можна спостерігати на прикладі справ приватного обвинувачення. За Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року число кримінальних правопорушень, віднесених до цієї категорії, було значно збільшено. Їх перелік наведено у статті 477. Якщо звернутися до історії цього питання, то можна побачити, що із самого початку за нормами КПК 1960 року злочини, віднесені до приватного обвинувачення, посягали на права, які виникають і належать лише людині: життя, здоров'я, честь, гідність, особиста недоторканність, приватність особистого життя тощо. Це можна пояснити тим, що потерпілим у кримінальній справі визнавалась лише фізична особа. Також варто висловити міркування, що держава надавала право підтримання обвинувачення потерпілому через невелику суспільну небезпеку таких злочинів. Проте і у цих справах прокурор був наділений правом визначити, що злочин має «особливе громадське значення», порушити справу і направити її для проведення дізнання і досудового слідства (частина 3 статті 27 КПК України 1960 року). Тобто можна сказати, що насправді право потерпілого у повному обсязі розпоряджатись обвинуваченням було досить умовним.
Наразі Кримінальним процесуальним кодексом України визначено, що потерпілими можуть бути, як фізичні, так і юридичні особи. Цим можна пояснити, що до списку кримінальних правопорушень, які віднесенні до категорії приватного обвинувачення, законодавець вніс значну кількість злочинів, що посягають на права фізичних і юридичних осіб. Однак незалежно від цього, справу приватного обвинувачення, де є конкретно визначена потерпіла сторона, можна розглядати як ситуацію, яка має конфліктний характер. Адже йдеться про дії однієї особи проти іншої, несумісність таких дій з правами та свободами іншої особи, різне сприйняття поведінки один одного учасниками кримінальних ситуацій. Фактично нема великої різниці з точки зору шляхів розв'язання конфлікту, а також його соціального значення, якщо порівняти кримінальний конфлікт із конфліктом щодо цивільних прав та обов'язків. Для «цивільного» конфлікту (спору) встановлені різні соціальні форми його вирішення: як позасудова (за згоди сторін), так і судова. Якщо спір щодо цивільних прав та обов'язків розглядається у суді, то сторони керуються принципом змагальності. Цим можна пояснити здатність потерпілим самостійно розпоряджатися процесуальними правами щодо обвинувачення особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, так само як позивач доводить вину відповідача у цивільній справі.
Для переважної більшості справ приватного обвинувачення важливими вимогами потерпілих є вимоги цивільно-правового змісту про відшкодування завданої шкоди. Не потребує доведення, що одним із пріоритетних завдань кримінального судочинства (провадження) є створення максимально сприятливих умов для відшкодування потерпілому майнової, фізичної і моральної шкоди від скоєного злочину. Однак цивільно-правові вимоги потерпілого не визначають зміст діяльності слідчого по розслідуванню злочину. У цьому контексті про справи приватного обвинувачення можна сказати, що норми КПК 2012 року погіршили права потерпілого активно приймати участь у кримінальному провадженні, реалізувати своє бачення стосовно захисту порушених цивільних прав. Адже за КПК 1960 року дізнання та досудове слідство не проводилось. Хоча насправді не можна заперечувати, що була інша проблема - суди досить часто залишали скарги потерпілих без розгляду, відмовляли в порушенні кримінальної справи, аби їх не розглядати. Проте сама ідея була слушною - законодавець наділяв потерпілого правом підтримання обвинувачення в судовому засіданні без втручання держави у особі слідчого.
На сьогодні хоча питання порушення справи вже і не є актуальним у кримінальному провадженні, однак потерпілому надано лише право розпочати кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення шляхом подачі заяви про вчинення кримінального правопорушення (стаття 478 КПК України 2012 року). Інших додаткових можливостей щодо здійснення обвинувачення потерпілому не надано. Через це слушними залишаються ідеї норвезького кримінолога Н.Крісті, викладені у його статті у «Британському журналі кримінології» ще у 1977 році, у якій автор зазначав, що у сучасному суспільстві потерпілий передав державі всі свої повноваження як одної із сторін конфлікту, викликаного злочином, але сам був повністю усунутий зі сцени. А тому головним завданням тепер є повернення йому тієї ролі, яка йому належала у попередні історичні епохи - повноправного учасника спору, думка якого не може бути проігнорована і повинна впливати на процесуальний розвиток справи [1].
Задля порівняння слід відзначити, що КПК 2012 року не передбачає процедури передачі матеріалів кримінального провадження до суду без проведення досудового слідства, як це було за нормами КПК 1960 року. Тобто повноцінним суб'єктом доказування у цих справах залишається слідчий, що суперечить ідеї приватного обвинувачення. Але ж зрозуміло, що робота слідчого більше направлена на збирання доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення, аніж на відновлення прав потерпілого. У переважній більшості слідчі допитують як свідків осіб, на яких вказують потерпілі, як на тих, хто скоїли правопорушення. Через це строк такого розслідування може затягуватись на невизначений строк. Якщо слідчий не знайде підстав для повідомлення про підозру, то у такому випадку потерпілий навіть не зможе заявити цивільний позов у кримінальному провадженні. Однак тривалі строки такого розслідування позбавляють сенсу ідею приватного обвинувачення, перетворюють таке розслідування на «покарання» для самого потерпілого. Тому вважаю, що слідчий не може перешкоджати у праві особи на захист своїх порушених прав у справі, яка законодавцем віднесено до категорії справ приватного обвинувачення. Зазвичай такі справи не потребують проведення багатьох слідчих дій, у тому числі негласних розшукових дій, аби потерпілий не міг заявити відповідні клопотання у суді, щоб отримати потрібні йому докази. Подати такі докази у справі приватного обвинувачення є обов'язком потерпілого.
На мою думку, законодавець, визнавши вказані злочини такими, що не становлять великої суспільної небезпеки, повинен наділити потерпілого правом підтримання обвинувачення в судовому засіданні без проведення досудового розслідування. Хоча на перший погляд це виглядає як покладення додаткового тягаря на потерпілого, однак разом із тим не вирізняє від процедури розгляду спору у порядку цивільного судочинства, у якому доведення позовних вимог покладається на позивача. Прийшов час, аби держава на підставі помилок КПК України 1960 року у створенні процесуальних перешкод щодо підтримання приватного обвинувачення забезпечила потерпілого реальним механізмом вирішення кримінально-правових конфліктів.
ЛІТЕРАТУРА
1. Christie N. Conflicts as property // The British journal of criminology. 1977. Vol. 17. P. 3.