До обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні належать і ті, які характеризують особу обвинуваченого. Якщо процес доказування розглядати із позиції змагальності сторін обвинувачення і захисту, то виходить, що питання встановлення таких обставин повинно становити інтерес як для прокурора, так і захисника, адже кожна із сторін прагне довести перед судом свою позицію. Для визначення сучасного стану змагальності сторін у доведенні оставин, які характеризують особу обвинуваченого, а також з'ясування змісту відомостей, які беруться до уваги судами для встановлення таких обставин, автор звернувся до судової практики Верховного Суду України.
Зокрема, в ухвалі від 19 травня 2009 року можна прослідкувати позицію Верховного Суду України щодо важливості вивчення судом обставин, які могли б характеризувати особу обвинуваченого при звільненні його від покарання. У цій справі Верховний Суд України переглядав вирок щодо П., раніше судимої, визнаною винною у крадіжці майна і засуджену за ч. 1 ст. 185 КК України на один рік позбавлення волі зі звільненням від покарання на підставі ч. 4 ст. 74 КК України. Вказаний вирок скасовано Верховним Судом України у зв'язку із неправильним застосуванням кримінального закону і невідповідністю призначеного покарання особі засудженого через його м'якість. Зокрема, Верховний Суд України вказав, що висновок про можливість звільнення від покаранння на підставі ч. 4 ст. 74 КК України грунтується на основі характеристики цієї особи. Тобто судом повинні бути встановлені факти бездоганної поведінки особи після вчинення нею злочину та з'ясовано її ставлення до праці. При цьому слід ураховувати, що сумлінне ставлення до праці насамперед передбачає, що особа займається суспільно корисною працею і обов'язково добросовісно виконує трудові обов'язки. Тільки з урахуванням цих чинників суд може визнати особу такою, що втратила суспільну небезпечність. Однак у цій справі Верховний Суд України визначив, що суд першої інстанції, приймаючи рішення про звільнення П. від покарання на підставі ч. 4 ст. 74 КК України, не дотримався таких вимог закону: в обгрунтування висновку про те, що П. не є суспільно небезпечною особою, суд послався на те, що вона вперше притягається до кримінальної відповідальності, а також те, що її поведінка є бездоганною. Проте будь-яких конкретних обставин, що свідчать про її бездоганну поведінку, суд у вироку не навів і таке своє рішення нічим більше не мотивував. На думку Верховного Суду України, суд не з'ясовував обставини життя та поведінки П., її ставлення до праці. При цьому, призначаючи П. покарання, суд послався на такі дані про її особу, як задовільна характеристика та те, що вона не працює. Однак перевіркою матеріалів справи встановлено, що особа П. характеризується негативно, а не задовільно, як зазначив суд у постанові. Виходячи із цього Верховний Суд України визначив, що суд передчасно і безпідставно дійшов висновку про можливість звільнення П. від покарання, скасував вирок, справу направив на новий розгляд [1].
Отже, у цій справі для встановлення обставин, які характеризують обвинуваченого, Верховний Суд України прийняв письмову характеристику, а також врахував відсутність місця роботи.
Письмова позитивна характеристика за місцем проживання визнана Верховним Судом України і в ухвалі від 3 лютого 2011 року серед підстав звільнення особи від кримінальної відповідальності згідно зі ст. 75 КК України за вимагання, вчинене з погрозою насильства над потерпілим за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 189 КК України) [2].
Ухвалою Верховного Суду України від 15 січня 2008 року було скасовано вирок суду першої інстанції із направленням справи на новий судовий розгляд. У цій справі С. було визнано винною у тому що вона незаконно придбала без мети збуту марихуану та незаконно зберігала за місцем свого проживання. Її було засуджено за ч. 1 ст. 309 КК на два роки позбавлення волі та відповідно до ст. 71 КК до призначення покарання суд приєднав невідбуте покарання за попереднім вироком і остаточно визначив засудженій три роки три місяці позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК України С. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки. У мотивувальній частині цієї ухвали Верховного Суду України зазначено: «Ухвалюючи рішення про звільнення С. на підставі ст. 75 КК від відбування покарання з випробуванням, суд належним чином не мотивував, які саме дані про її особу дають підстави для висновку про можливість виправлення засудженої без відбування покарання. Пославшись на позитивну характеристику засудженої, суд не зазначив, у чому саме полягає її позитивність. Із матеріалів справи, зокрема, вбачалося, що засуджена ніде не працює, раніше неодноразово притягалася до кримінальної відповідальності, у тому числі за злочини, пов'язані з незаконним обігом наркотичних засобів. Ці дані не свідчать про позитивну характеристику С.» [3]. Отже, при визначенні обставин, що характеризують обвинуваченого, Верховний Суд України виділив відсутність місця роботи і неодноразове притягнення до кримінальної відповідальності.
Як бачимо, вагомим аргументом для встановлення обставин, що характеризують обвинуваченого є наявність роботи. Але подекуди посилання на це у рішеннях місцевих судів може викликати здивування. Наприклад, ухвалою Верховного Суду України від 26 лютого 2009 року було скасовано вирок суду першої інстанції у справі, у якій Г. було визнано винним у тому що він як начальник відділу кредитування філії банку, як службова особа, наділена адміністративно-розпорядчими та адміністративно-господарськими обов'язками, зловживав своїм службовим становищем та вчиняв незаконні дії із засобами доступу до банківських рахунків, а саме, незаконно оформив та видав кредити на загальну суму 108 тис. доларів США. За сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 200, ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 366 КК України, засудженому Г. визначено покарання у виді трьох років позбавлення волі, а на підставі ст. 75 КК України його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим сроком один рік. Верховний Суд України справедливо відзначив таке: «Оцінюючи дані про особу Г. суд послався на його позитивну характеристику з місця роботи і при цьому не звернув увагу на те, що саме під час роботи у філії Банку той, використовуючи своє службове становище, тривалий час вчиняв умисні корисливі злочини. Суд оцінив характеристику Г. як позитивну неправильно, оскільки вона не відповідає дійсності, суперечить матеріалам справи, а тому не може враховуватись при призначенні засудженому покарання» [4]. У цій справі вирок було скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд.
Отже, можна відзначити, що у кожній із вище наведених справ Верховний Суд України при вивченні обставин, які характеризують особу обвинуваченого, у першу чергу звертав увагу на такий документ, як «характеристика», складений за місцем проживання або роботи. Позиція Верховного Суду України багато у чому відзеркалює дійсний стан кримінального судочинства України. Адже у більшості випадків слідчі, прокурори, адвокати та судді буквально розуміють фразу «обставини, які характеризують особу обвинуваченого» і бачать своє завдання у тому, аби у матеріалах справи був документ із назвою «характеристика», який досить часто є формальним, таким, що не несе інформативного змісту для суду при розгляді справи. Наприклад, навряд чи має значення для встановлення відомостей про особу обвинуваченого, який скоїв майновий злочин, характеристика за його місцем проживання із ЖЕКу про відсутність заборгованості по сплаті житлово-комунальних послуг. Або характеристика органу місцевого самоврядування про те, що особа не притягалась до кримінальної чи адміністративної відповідальності. Відомості про це можна отримати із інших матеріалів кримінальної справи, наприклад, довідки про судимість. Цікаво, що письмові характеристики на обвинуваченого, отримані слідчим і захисником можуть бути діаметрально протилежні за своїм змістом.
Постає питання: як у такому випадку суд повинен підходити до вирішення питання щодо встановлення обставин, які характеризують обвинуваченого? Із наведених вище рішень Верховного Суду України видно, що суди по різному підходять до вирішення цього питання. Деякою мірою такий стан справ можна пояснити тим, що ця тема залишається малодослідженою серед юристів-науковців. Однак вона має практичний аспект застосування закону для визначення багатьох питань кримінального провадження: встановлення мотиву скоєння злочину, призначення покарання, звільнення від відбування покарання та ін. Зрозуміло, що при вирішенні таких питань недопустимим є лише наділення рис характеру обвинуваченого «позитивним» чи «негативним» змістом без належного аргументування. Важливо розуміти, що будь-які дії особи, а тим паче порушення вимог закону, не лежать на поверхні. Для цього існує певне підгрунття. При аналізі поведінки особи, яка порушила закон, не можна керуватися тезою «просто він така людина», бо із цого випливає, що ця особа такою народилася, а вчинення злочину - це його «характер». Якщо цю тезу брати за дійсну, то виходить, що це характер спонукає особу вчиняти злочин. Однак характер особи виявляється у тих чи інших діях через певні причини. Із цього випливає, що ці причини треба встановити. А тому актуальним є питання про те, наскільки може це зробити прокурор, адвокат, суддя і у який спосіб. Вважаємо, ці питання потребують подальшого обговорення.
Література:
1. Судова практика. - 2009. - № 7 (43). - С. 83-84.
2. Вісник Верховного Суду України. - № 4 (128). - 2011. - С. 14-15.
3. Вісник Верховного Суду України. - № 8 (96). - 2008. - С. 7-8.
4. Вісник Верховного Суду України. - № 5 (105). - 2009. - С. 15-16.