У кримінальному судочинстві під час досудового слідства та судового розгляду досліджується чимало фактів, які мають психологічний зміст –осудність, афект, особлива жорстокість, мотив, стан сильного душевного хвилювання тощо. Їх встановлення потребує від суб’єктів доказування застосування психологічних знань. Встановлення судом таких фактів може мати вирішальне значення у прийнятті судового рішення.
Традиційними процесуальними формами використання психологічних знань у кримінальному судочинстві є висновок експерта, а також допит експерта і спеціаліста. Непроцесуальним способом застосування психологічних знань у юридичній літературі називають використання допомоги психолога-консультанта.
Як правило, із перерахованих процесуальних форм застосування психологічних знань найбільшу доказову вагу для суду має висновок експерта. За своїм змістом експертний висновок є науковим дослідженням факту, що має юридичне значення для винесення судового рішення. При цьому експерт надає наукове обґрунтування цього факту, а потім вже суб’єкти доказування – правове. Дозволимо нагадати, що ще на початку ХХ століття виникла концепція обов’язкової сили експертного висновку, у рамках якої було запропоновано експерта вважати науковим суддею. Ця концепція була у подальшому відкинута, оскільки вона фактично є рецидивом теорії формальної оцінки доказів, коли кожен з них наділявся наперед передбаченою силою. Але диму без вогню не буває. Адже для того аби надати правове обгрунтування результатам експертизи, суб’єкт доказування виходить із його наукового обгрунтування. Проте через складність окремих методик експертних досліджень, зміст яких як правило невідомий суб’єктам доказування, для правового обґрунтування можуть братись лише резолютивна частина висновку експерта.
Особливого значення це має у контексті змагальності сторін обвинувачення і захисту щодо доказування фактів, які мають психологічний зміст. Так, під час досудового слідства ініціатива щодо призначення психологічної експертизи належить слідчому. Можливості захисника при цьому є обмеженими. Захисник може лише заявити клопотання про призначення експертизи, яке розглядається слідчим і може бути відхилено. Якщо говорити навіть не про проведення експертизи, а про висновок спеціаліста, то і в цьому випадку можливості захисника щодо замовлення висновку спеціаліста доволі обмежені, по-перше, через неможливість захисника надати експерту матеріали кримінальної справи.
По-друге, стосовно застосування психологічних знань під час досудового та судового слідства актуальним є проблема конкуренції результатів досліджень між фахівцями-психологами, які можуть визнаватись доказами у справі (висновок експерта, висновок спеціаліста, показання експерта та спеціаліста). Зокрема, судово-психологічну експертизу проводять лише фахівці науково-дослідних установ судових експертиз Міністерства юстиції України. Інші фахівці у сфері психології, які не працюють у вказаних установах, не можуть отримати кваліфікацію судового експерта. Проведення цього виду експертного дослідження за разовими договорами на підприємницьких засадах також не можна назвати безперешкодним. Адже на сьогодні в Україні не встановлено ліцензійних умов до діяльності фахівців у сфері психології. Через це доволі невизначено можна говорити про фахівця у сфері психології, який міг би бути спеціалістом у кримінальному процесі. Якщо допустити лише за обов’язкову умову наявність у такої особи вищої освіти за психологічними спеціальностями, то виходить, що це може бути особа, яка працює на посаді «психолог», або викладає навчальні дисципліни психологічного профілю, або надає психологічну допомогу на підприємницьких засадах тощо.
У одній науково-дослідній установі судових експертиз Міністерства юстиції України може бути лише декілька фахівців, які проводять судово-психологічну експертизу. Тому очевидно, що захисник, який буде незгодний із висновком експерта і захоче замовити інше дослідження, то навряд чи він матиме бажання замовляти висновок спеціаліста у фахівця цієї ж установи, у якій обидва вказані фахівці є колегами. Із цих причин, аби переконати суд у неналежності експертного висновку, захисник також не захоче клопотати про допит спеціаліста із числа фахівців однієї науково-дослідної установи судових експертиз. То ж постає питання: за допомогою до якого спеціаліста слід звертатися захиснику, аби той міг дати показання у суді? Ось тут і постає проблема щодо співставлення «ваги» суперечливих висновку експерта і показань спеціаліста, який не є штатним працівником науково-дослідної установи судових експертиз Міністерства юстиції України.
Для того, щоб надати оцінку висновку експерта і показанням спеціаліста, які є суперечливими, суддя принаймні повинен володіли знаннями щодо методології проведення психологічного дослідження. Варто зазначити, що психологія є тією сферою наукових знань, яка досить часто межує із життєвою мудрістю та досвідом. У психологічній літературі вказується про існування феномену «життєвої психології», коли нефахівці намагаються робити висновки про наукове обгрунтування фактів, які мають психологічний зміст. Однак вказана «життєва психологія» навряд чи може допомогти при оцінці даних експериментальної психології чи психодіагностики, які визначають зміст судово-психологічної експертизи.
У юридичній літературі вказується на можливість застосування суддями психологічних знань через запрошеного судом консультанта чи психолога. Однак така активність суду ставить під питання змагальність сторін у доказуванні фактів, які мають психологічний зміст. Особливо це стосується можливостей сторони захисту щодо доведення неналежності висновку експерта, отриманого під час досудового слідства. Адже визнання судом неналежності проведеного експертом дослідження передбачає наведення певних аргументів. Схилити суд до такого переконання може лише обґрунтування помилок у висновку експерта. На такі помилки експерта міг би вказати інший фахівець у сфері психології, який за клопотанням захисника запрошений до суду для надання показань спеціаліста.
Таким чином, зазначене вище наводить на думку, що на сьогодні можливості сторін обвинувачення та захисту щодо доказування у суді фактів психологічного змісту є досить нерівними, а це не відповідає принципу змагальності у кримінальному судочинстві. Вирішення цієї проблеми вбачається у підвищенні рівня освіченості суддів та інших суб’єктів доказування щодо методологічних питань судової експертизи, збільшенні конкуренції між результатами професійної діяльності фахівців-психологів, які можуть визнаватись доказами у справі. Також важливим у цьому напрямку видається формування судової практики, яка б включала обгрунтованість експертного висновку, його співвідношення з іншими доказами стосовно фактів, які мають психологічний зміст.
Традиційними процесуальними формами використання психологічних знань у кримінальному судочинстві є висновок експерта, а також допит експерта і спеціаліста. Непроцесуальним способом застосування психологічних знань у юридичній літературі називають використання допомоги психолога-консультанта.
Як правило, із перерахованих процесуальних форм застосування психологічних знань найбільшу доказову вагу для суду має висновок експерта. За своїм змістом експертний висновок є науковим дослідженням факту, що має юридичне значення для винесення судового рішення. При цьому експерт надає наукове обґрунтування цього факту, а потім вже суб’єкти доказування – правове. Дозволимо нагадати, що ще на початку ХХ століття виникла концепція обов’язкової сили експертного висновку, у рамках якої було запропоновано експерта вважати науковим суддею. Ця концепція була у подальшому відкинута, оскільки вона фактично є рецидивом теорії формальної оцінки доказів, коли кожен з них наділявся наперед передбаченою силою. Але диму без вогню не буває. Адже для того аби надати правове обгрунтування результатам експертизи, суб’єкт доказування виходить із його наукового обгрунтування. Проте через складність окремих методик експертних досліджень, зміст яких як правило невідомий суб’єктам доказування, для правового обґрунтування можуть братись лише резолютивна частина висновку експерта.
Особливого значення це має у контексті змагальності сторін обвинувачення і захисту щодо доказування фактів, які мають психологічний зміст. Так, під час досудового слідства ініціатива щодо призначення психологічної експертизи належить слідчому. Можливості захисника при цьому є обмеженими. Захисник може лише заявити клопотання про призначення експертизи, яке розглядається слідчим і може бути відхилено. Якщо говорити навіть не про проведення експертизи, а про висновок спеціаліста, то і в цьому випадку можливості захисника щодо замовлення висновку спеціаліста доволі обмежені, по-перше, через неможливість захисника надати експерту матеріали кримінальної справи.
По-друге, стосовно застосування психологічних знань під час досудового та судового слідства актуальним є проблема конкуренції результатів досліджень між фахівцями-психологами, які можуть визнаватись доказами у справі (висновок експерта, висновок спеціаліста, показання експерта та спеціаліста). Зокрема, судово-психологічну експертизу проводять лише фахівці науково-дослідних установ судових експертиз Міністерства юстиції України. Інші фахівці у сфері психології, які не працюють у вказаних установах, не можуть отримати кваліфікацію судового експерта. Проведення цього виду експертного дослідження за разовими договорами на підприємницьких засадах також не можна назвати безперешкодним. Адже на сьогодні в Україні не встановлено ліцензійних умов до діяльності фахівців у сфері психології. Через це доволі невизначено можна говорити про фахівця у сфері психології, який міг би бути спеціалістом у кримінальному процесі. Якщо допустити лише за обов’язкову умову наявність у такої особи вищої освіти за психологічними спеціальностями, то виходить, що це може бути особа, яка працює на посаді «психолог», або викладає навчальні дисципліни психологічного профілю, або надає психологічну допомогу на підприємницьких засадах тощо.
У одній науково-дослідній установі судових експертиз Міністерства юстиції України може бути лише декілька фахівців, які проводять судово-психологічну експертизу. Тому очевидно, що захисник, який буде незгодний із висновком експерта і захоче замовити інше дослідження, то навряд чи він матиме бажання замовляти висновок спеціаліста у фахівця цієї ж установи, у якій обидва вказані фахівці є колегами. Із цих причин, аби переконати суд у неналежності експертного висновку, захисник також не захоче клопотати про допит спеціаліста із числа фахівців однієї науково-дослідної установи судових експертиз. То ж постає питання: за допомогою до якого спеціаліста слід звертатися захиснику, аби той міг дати показання у суді? Ось тут і постає проблема щодо співставлення «ваги» суперечливих висновку експерта і показань спеціаліста, який не є штатним працівником науково-дослідної установи судових експертиз Міністерства юстиції України.
Для того, щоб надати оцінку висновку експерта і показанням спеціаліста, які є суперечливими, суддя принаймні повинен володіли знаннями щодо методології проведення психологічного дослідження. Варто зазначити, що психологія є тією сферою наукових знань, яка досить часто межує із життєвою мудрістю та досвідом. У психологічній літературі вказується про існування феномену «життєвої психології», коли нефахівці намагаються робити висновки про наукове обгрунтування фактів, які мають психологічний зміст. Однак вказана «життєва психологія» навряд чи може допомогти при оцінці даних експериментальної психології чи психодіагностики, які визначають зміст судово-психологічної експертизи.
У юридичній літературі вказується на можливість застосування суддями психологічних знань через запрошеного судом консультанта чи психолога. Однак така активність суду ставить під питання змагальність сторін у доказуванні фактів, які мають психологічний зміст. Особливо це стосується можливостей сторони захисту щодо доведення неналежності висновку експерта, отриманого під час досудового слідства. Адже визнання судом неналежності проведеного експертом дослідження передбачає наведення певних аргументів. Схилити суд до такого переконання може лише обґрунтування помилок у висновку експерта. На такі помилки експерта міг би вказати інший фахівець у сфері психології, який за клопотанням захисника запрошений до суду для надання показань спеціаліста.
Таким чином, зазначене вище наводить на думку, що на сьогодні можливості сторін обвинувачення та захисту щодо доказування у суді фактів психологічного змісту є досить нерівними, а це не відповідає принципу змагальності у кримінальному судочинстві. Вирішення цієї проблеми вбачається у підвищенні рівня освіченості суддів та інших суб’єктів доказування щодо методологічних питань судової експертизи, збільшенні конкуренції між результатами професійної діяльності фахівців-психологів, які можуть визнаватись доказами у справі. Також важливим у цьому напрямку видається формування судової практики, яка б включала обгрунтованість експертного висновку, його співвідношення з іншими доказами стосовно фактів, які мають психологічний зміст.