Останнім часом в Україні розпочато роботу щодо гуманізації сфери кримінального судочинства. Ні для кого не секрет, що вказана сфера юридичної діяльності до сьогодні зберігає багато ознак репресивної діяльності державних органів минулого, які порушують права громадян. Такий стан кримінального судочинства потребує реформування. Однак на сучасному етапі розбудови України як демократичної держави активне впровадження нових стандартів кримінального судочинства уже неможливе без врахування гуманістичних засад, за якими саме людина, її права та інтереси є центром уваги держави, її органів та посадових осіб. Значний внесок у розуміння таких засад та їх практичне застосування у кримінальному судочинстві може зробити психологія.
Варто відзначити, що на сьогодні у юридичній та психологічній літературі активно обговорюється питання стосовно можливостей використання допомоги психолога під час розслідування злочинів. Цій проблемі присвячено роботи В.Г. Андросюка, В.Л. Васильєва, Ю.В. Ідашкіна, Л.П. Конишевої, Я.Ю. Кондратьєва, М.В. Костицького, В.В. Кощинця, С.Ю. Михайлової, А.Р. Ратінова, О.А. Гаврилова та інших вчених. Однак не можна не звернути увагу, що переважна більшість робіт присвячено можливостям залучення психолога до кримінального судочинства саме органами дізнання та досудового слідства.
Зокрема, Я.Ю. Кондратьєв вважає, що використання допомоги психолога слідчим та органом дізнання є доцільним щодо надання консультацій при підготовці до реалізації окремих заходів та при впровадженні до злочинного середовища1. А. Старушкевич пропонує використовувати допомогу психолога на початковому етапі розслідування для складання психологічних профілів для виявлення осіб, які вчинили злочин2. Аналогічних поглядів дотримуються російські вчені Л.Н. Іванов і С.А. Полунін, які пропонують залучати психолога при огляді місця пригоди, приміщення, в якому проживає підозрюваний, документів, текстів, малюнків, огляді трупа на місці його виявлення для виявлення додаткових джерел інформації про вчинений злочин3.
В.Л. Васильєв вважає за можливе участь психолога за ініціативою слідчого під час досудового слідства як консультанта по справі, спеціаліста, експерта. При цьому російський дослідник відмічає, що чим вищою є професійна компетентність слідчого, тим ефективнішою буде його співпраця з психологом4.
Варто відзначити, що до цього часу поза увагою дослідників залишається розгляд питання щодо можливості використання допомоги психолога адвокатом під час досудового та судового слідства. Так, Л.Е. Орбан-Лембрик і В.В. Кощинець зазначають, що однією з важливих і невід’ємних форм використання спеціальних психологічних знань в юридичній діяльності є залучення психологів для надання консультацій із питань, що знаходяться в межах їх компетенції. Хоча адвокат і згадується серед осіб, які можуть отримати психологічну консультацію, проте основні напрямки використання психологічних знань у захисті підозрюваного, обвинуваченого, підсудного вказані автори не називають5.
Саме тому завданням, поставленим автором при написанні цієї статті, є дослідження питання щодо доцільності та можливості участі психолога у кримінальному судочинстві за ініціативою адвоката-захисника прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Розгляд зазначеного питання є актуальним на даний час саме із позицій гуманізації сфери кримінального судочинства в Україні.
На початку варто відзначити, що питання гуманізації юридичної діяльності загалом та діяльності адвоката зокрема, вже давно обговорюється західними вченими-юристами та психологами. Зокрема, Марк І. Сатін (Mark I. Satin), аналізуючи роботи американських дослідників у галузі права та психології, відмічає спільність їх поглядів щодо розвитку напрямів діяльності юридичних фірм. Одним із них є клієнт-центрована спрямованість діяльності адвокатів, що розглядається як поширення ідей гуманістичної психології у сфері юриспруденції6.
У юридичній психології до цього часу українськими та російськими вченими психологічне консультування розглядається як консультування процесуальних учасників досудового слідства (слідчого, адвоката, прокурора) для роз’яснення їм значущих для справи обставин та фактів. Проте необхідно зазначити про особливість такого застосування психологічних знань. Перш за все варто відзначити побічність такого виду діяльності психолога у порівнянні із наданням ним власне психологічної допомоги здоровим людям-клієнтам у ситуаціях різного роду психологічних утруднень. Адже якщо говорити, що розслідування злочину породжує у слідчого чи прокурора проблеми або труднощі психологічного характеру, то цим самим ми переводимо питання участі психолога у кримінальному судочинстві на рівень професійної підготовки вказаних осіб. Теж саме можна сказати і стосовно адвоката.
У зв’язку із цим В.Л. Васильєв зазначає, що співробітництво слідчого з психологом не обмежується їх взаємодією у процесі слідства. Специфіка діяльності слідчого встановлює підвищені вимоги до стресовитривалості, саморегуляції психічного стану, працездатності. На думку російського вченого, грамотний психолог може допомогти слідчому визначити оптимальний індивідуальний ритм діяльності, подолати негативний емоційний стан, попередити розвиток професійної деформації7.
Однак якраз клієнт-центрований підхід у роботі адвоката, про який пише Марк І. Сатін (Mark I. Satin), дозволяє визначити спрямованість використання допомоги психолога у кримінальному судочинстві з метою надання психологічної допомоги тому, хто її дійсно потребує – підозрюваному, обвинуваченому, підсудному. У цьому випадку психологічне консультування і буде тим видом психологічної допомоги, що у психології розглядається як процес, спрямований на допомогу людині у вирішенні (у пошуку шляхів вирішення) проблем і труднощів психологічного характеру, що виникають у неї8.
Разом із тим, поставлене автором завдання потребує з’ясування змісту доцільності та можливості участі психолога у сфері кримінального судочинства, як консультанта підозрюваного, обвинуваченого, підсудного саме із позиції подолання негативних життєвих ситуацій, пов’язаних із залученням особи до сфери кримінального судочинства (проведення слідчих дій за участі особи, перебування у слідчому ізоляторі тощо).
Обгрунтування доцільності надання психологічного консультування підозрюваному, обвинуваченому, підсудному випливає із самого змісту такого виду психологічної допомоги. Адже діяльність психолога спрямована на підтримання психічного здоров’я людини (клієнта), підвищення стійкості до негативних зовнішніх впливів на її психіку та підсилення внутрішніх захисних можливостей клієнта. При цьому наголос робиться на застосуванні психологом гуманістичних, а не медичних (фармакологічних) засобах відновлення душевної рівноваги. Перебування особи у статусі підозрюваного, обвинуваченого, підсудного у кримінальному судочинстві, як правило, переживається нею як перебування у конфліктній ситуації. Такі переживання здатні викликати емоційний стрес, тривожно-депресивні розлади, фрустрацію. Особа може відчувати напругу, тривожність, гнів, відчай, інші патогенні стани, які самотужки не в змозі подолати. При цьому така особа або сама може усвідомлювати нестачу психологічного ресурсу для їх подолання, або необхідність психологічної допомоги клієнту буде очевидною для її адвоката. Тому психологічне консультування підозрюваного, обвинуваченого, підсудного варто розглядати як засіб підтримання та збереження психічного здоров’я. А отже саме особа, щодо якої проводиться розслідування, буде справжнім клієнтом у розумінні психологічної науки при наданні їй психологічної допомоги.
Питання можливості участі психолога у сфері кримінального судочинства як консультанта підозрюваного, обвинуваченого, підсудного фактично зводиться до правового врегулювання цього питання. Варто відзначити, що відмінними є правові засади, які надають сторонам обвинувачення та захисту можливість використовувати допомогу психолога під час розслідування злочину. Так, Я.Ю. Кондратьєв пише про можливість залучення психолога слідчим чи оперативним працівником на підставі статті 128 Кримінально-процесуального кодексу України як спеціаліста9.
Натомість можливість надання допомоги психологом особі, щодо якої проводиться досудове розслідування, буде значно ускладнена у випадку застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. У такому випадку вирішення питання щодо можливості побачення психолога із заарештованим покладається на особу або орган, які провадять справу. Однак побачення один раз на місяць, як це зазначено у статті 162 Кримінально-процесуального кодексу України, навряд чи можна назвати ефективним у випадку проведення психологічного консультування. Кількість та тривалість зустрічей психолога із клієнтом повинна визначатись самим психологом.
Також активному залученню психолога для надання допомоги заарештованому перешкоджає невизначеність статусу психолога у кримінальному судочинстві. Про психолога згадується лише у пункті 1 частини 1 статті 69 Кримінально-процесуального кодексу України стосовно того, що психолог не може бути допитаний як свідок при розслідуванні злочину.
Л.Е. Орбан-Лембрик і В.В. Кощинець зазначають, що “психологом-консультантом є обізнана особа, яка не має чітко визначеного процесуального статусу (як експерт або спеціаліст), але застосовує спеціальні психологічні знання для роз’яснення процесуальним особам значущих для справи фактів і обставин із позицій наукової чи практичної психології”10. Однак невизначеність процесуального статусу психолога у кримінальному судочинстві надає різні можливості стороні обвинувачення та захисту щодо використання допомоги психолога. Так, слідчий і прокурор може звернутися до психолога щодо надання усних чи письмових консультацій на будь-якому етапі розслідування злочину. Однак у випадку перебування обвинуваченого чи підсудного в установах попереднього ув’язнення ця особа позбавлена права отримання психологічної допомоги від фахівця, якого вона може вибрати сама і який не є штатним психологом слідчого ізолятора. Вважаємо, що досить сумнівною є перспектива задоволення слідчим клопотань адвоката про надання можливості побачень психолога, який не має будь-якого статусу у кримінальному процесі, із обвинуваченим чи підсудним у слідчому ізоляторі.
Разом із тим, активна робота щодо проведення психологом психотерапії та психоконсультування із особами, які під час досудового слідства перебувать у кримінально-виконавчих установах, широко висвітлюється західними вченими-психологами. Зокрема, К.Р. Роджерс неодноразово у своїх роботах описує досвід використання підтримуючої психотерапії у осіб, щодо яких проводиться розслідування11. Тому можемо констатувати, що хоча в наш час допомога психолога вважається однією із усталених засобів збереження психічного здоров’я людини, однак реалізація права на таку допомогу залишається обмеженою для особи, щодо якої проводиться розслідування і яка знаходиться під вартою.
Справедливо відзначити, що проведення психотерапії та психоконсультування із особами, які перебувають у слідчому ізоляторі, передбачено Положенням про психолога установи виконання покарань та слідчого ізолятора, затвердженим Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 5 червня 2007 р. № 145 (далі – Положення). Цим Положенням передбачено надання психологічної допомоги узятим під варту особам психологом, який є штатним працівником слідчого ізолятора і підпорядковується начальнику установи. За таких умов, вважаємо, що пунктом 1 Положення на психолога слідчого ізолятора покладається два дещо несумісних завдання – вивчення осіб, узятих під варту, а також зменшення негативного впливу на особистість від перебування в умовах ізоляції від суспільства. Адже вивчення особи обвинуваченого спрямоване більше на інформування персоналу слідчого ізолятора щодо можливого порушення порядку утримання, аніж на психологічну допомогу ув’язненому. За таких умов можливий конфлікт інтересів у діяльності психолога слідчого ізолятора, як працівника правоохоронних органів і психолога. Як наслідок цього консультативна функція психолога слідчого ізолятора зводиться до “надання рекомендацій персоналу установи щодо роботи з групами та окремими особами, попередження негативних явищ та формування позитивного соціально-психологічного клімату у середовищі засуджених та осіб, узятих під варту” (пункт 12 Положення). Як бачимо, досить специфічне розуміння психологічного консультування, як виду психологічної допомоги.
За такої ситуації доречним буде вказати про право особи на вільний вибір психоконсультанта, як один з принципів психоконсультування. Однак цього позбавлена особа у слідчому ізоляторі. Також варто визнати, що справедливою буде недовіра особи, яка вважає себе невинуватою, після взяття її під варту до працівників правоохоронних органів. Але психолог слідчого ізолятора в уяві такої особи залишається саме працівником правоохоронного органу. За таких умов не доводиться говорити про атмосферу довірливих стосунків та відчуття ув’язненим психологічної безпеки після спілкування із психологом. А чи може обвинувачений розраховувати на безумовне прийняття його психологом слідчого ізолятора після вчинення злочину? Гадаємо, що ні. У зв’язку із цим доречно привести позицію К.Р. Роджерса, який вважає, що психоконсультанту варто відмовлятись від надання допомоги, яка є примусовою або нав’язаною клієнту. Причому так діяти необхідно не тільки із теоретичних засад, але саме тому, що така допомога є ефективною лише на перший погляд12. Також цей американський дослідник вважає, що високоефективними є ті відносини психолога із клієнтом, які характеризуються високим рівнем відповідності та щирості психолога, його чуттєвістю та емпатією, високим рівнем доброзичливості, поваги, любові до клієнта та безумовністю його прийняття13.
Крім того, навіть за умови довіри ув’язненого до штатного психолога слідчого ізолятора, нема впевненості, що цей психолог володіє саме тією технікою психоконсультування чи терапії, якої потребує клієнт-ув’язнений (наприклад, підтримуючої терапії у межах гуманістичної, когнітивної психології тощо). А без наявності професійної підготовки та досвіду практичної діяльності консультанта, на яку розраховує клієнт, говорити про успішність процесу психологічної допомоги взагалі не доводиться.
Однак не можна не відзначити і позитивні сторони вказаного Положення. Адже цим нормативно-правовим актом Державного департаменту України з питань виконання покарань фактично визнано право обвинуваченого та підсудного на отримяння психологічної допомоги під час попереднього ув’язнення у слідчому ізоляторі. Інша річ, що гуманізація кримінального судочинства, навіть у такому аспекті, як право ув’язненого на отримання психологічної допомоги, на сьогодні перебуває у дещо викривленому стані. Проте це дає можливість обговорення можливості участі психолога у кримінальному судочинстві як із позиції сторони обвинувачення, так із позиції сторони захисту. Тому подальший обмін думками між психологами та юристами із вказаного питання сприятиме більш активному впровадженню гуманістичних засад у сферу кримінального судочинства, вдосконаленню законодавства, визнанню та закріпленню пріоритету прав особи під час розслідування злочину.
Література:
1. Юридична психологія: Підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. і фак. / В.Г. Андросюк, Л.І. Казміренко, Я.Ю. Кондратьєв та ін.; За заг. ред. Я.Ю. Кондратьєва. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 1999. – С. 258.
2. Старушкевич А. Криміналістичне профілювання: наукове обгрунтування та проблеми використання у розслідуванні злочинів // Право України. – 2004. – № 8. – С. 64-68.
3. Иванов Л.Н., Полунин С.А. Процессуальные основы использования специальных знаний и проблемы полисистемного анализа личности в следственном осмотре // Весник криминалистики. Выпуск 1 (9). – С. 26-29.
4. Васильев В.Л. Юридическая психология: Учебник для вузов. – 5-е изд., доп. и перераб. – СПб.: Питер, 2008. – С. 316.
5. Орбан-Лембрик Л.Е., Кощинець В.В. Юридична психологія: Навчальний посібник. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2007. – С. 316-321.
6. Mark I. Satin. Law and Psyсhology: A Movement Whose Time Has Come // Annual Survey of American Law. – New York University School of Law. 1994 Volume, Issue 4. – P. 593.
7. Васильев В.Л. Цит. праця. – С. 316.
8. Хомич Г.О., Ткач Р.М. Основи психологічного консультування: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2004. – С. 14.
9. Юридична психологія. Цит. праця. С. 260.
10. Орбан-Лембрик Л.Е., Кощинець В.В. Цит. праця. С. 316.
11. Роджерс К.Р. Взгляд на психотерапию. Становление человека: Пер. с англ./ Общ. ред. и предисл. Исениной Е.И. – М.: Издательская группа “Прогресс”, 1998. – С. 51.
12. Роджерс К.Р. Цит. праця. – С. 52.
13. Роджерс К.Р. Цит. праця. – С. 323.
Споріднені публікації, за тегами: Кримінальне законодавство
Варто відзначити, що на сьогодні у юридичній та психологічній літературі активно обговорюється питання стосовно можливостей використання допомоги психолога під час розслідування злочинів. Цій проблемі присвячено роботи В.Г. Андросюка, В.Л. Васильєва, Ю.В. Ідашкіна, Л.П. Конишевої, Я.Ю. Кондратьєва, М.В. Костицького, В.В. Кощинця, С.Ю. Михайлової, А.Р. Ратінова, О.А. Гаврилова та інших вчених. Однак не можна не звернути увагу, що переважна більшість робіт присвячено можливостям залучення психолога до кримінального судочинства саме органами дізнання та досудового слідства.
Зокрема, Я.Ю. Кондратьєв вважає, що використання допомоги психолога слідчим та органом дізнання є доцільним щодо надання консультацій при підготовці до реалізації окремих заходів та при впровадженні до злочинного середовища1. А. Старушкевич пропонує використовувати допомогу психолога на початковому етапі розслідування для складання психологічних профілів для виявлення осіб, які вчинили злочин2. Аналогічних поглядів дотримуються російські вчені Л.Н. Іванов і С.А. Полунін, які пропонують залучати психолога при огляді місця пригоди, приміщення, в якому проживає підозрюваний, документів, текстів, малюнків, огляді трупа на місці його виявлення для виявлення додаткових джерел інформації про вчинений злочин3.
В.Л. Васильєв вважає за можливе участь психолога за ініціативою слідчого під час досудового слідства як консультанта по справі, спеціаліста, експерта. При цьому російський дослідник відмічає, що чим вищою є професійна компетентність слідчого, тим ефективнішою буде його співпраця з психологом4.
Варто відзначити, що до цього часу поза увагою дослідників залишається розгляд питання щодо можливості використання допомоги психолога адвокатом під час досудового та судового слідства. Так, Л.Е. Орбан-Лембрик і В.В. Кощинець зазначають, що однією з важливих і невід’ємних форм використання спеціальних психологічних знань в юридичній діяльності є залучення психологів для надання консультацій із питань, що знаходяться в межах їх компетенції. Хоча адвокат і згадується серед осіб, які можуть отримати психологічну консультацію, проте основні напрямки використання психологічних знань у захисті підозрюваного, обвинуваченого, підсудного вказані автори не називають5.
Саме тому завданням, поставленим автором при написанні цієї статті, є дослідження питання щодо доцільності та можливості участі психолога у кримінальному судочинстві за ініціативою адвоката-захисника прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Розгляд зазначеного питання є актуальним на даний час саме із позицій гуманізації сфери кримінального судочинства в Україні.
На початку варто відзначити, що питання гуманізації юридичної діяльності загалом та діяльності адвоката зокрема, вже давно обговорюється західними вченими-юристами та психологами. Зокрема, Марк І. Сатін (Mark I. Satin), аналізуючи роботи американських дослідників у галузі права та психології, відмічає спільність їх поглядів щодо розвитку напрямів діяльності юридичних фірм. Одним із них є клієнт-центрована спрямованість діяльності адвокатів, що розглядається як поширення ідей гуманістичної психології у сфері юриспруденції6.
У юридичній психології до цього часу українськими та російськими вченими психологічне консультування розглядається як консультування процесуальних учасників досудового слідства (слідчого, адвоката, прокурора) для роз’яснення їм значущих для справи обставин та фактів. Проте необхідно зазначити про особливість такого застосування психологічних знань. Перш за все варто відзначити побічність такого виду діяльності психолога у порівнянні із наданням ним власне психологічної допомоги здоровим людям-клієнтам у ситуаціях різного роду психологічних утруднень. Адже якщо говорити, що розслідування злочину породжує у слідчого чи прокурора проблеми або труднощі психологічного характеру, то цим самим ми переводимо питання участі психолога у кримінальному судочинстві на рівень професійної підготовки вказаних осіб. Теж саме можна сказати і стосовно адвоката.
У зв’язку із цим В.Л. Васильєв зазначає, що співробітництво слідчого з психологом не обмежується їх взаємодією у процесі слідства. Специфіка діяльності слідчого встановлює підвищені вимоги до стресовитривалості, саморегуляції психічного стану, працездатності. На думку російського вченого, грамотний психолог може допомогти слідчому визначити оптимальний індивідуальний ритм діяльності, подолати негативний емоційний стан, попередити розвиток професійної деформації7.
Однак якраз клієнт-центрований підхід у роботі адвоката, про який пише Марк І. Сатін (Mark I. Satin), дозволяє визначити спрямованість використання допомоги психолога у кримінальному судочинстві з метою надання психологічної допомоги тому, хто її дійсно потребує – підозрюваному, обвинуваченому, підсудному. У цьому випадку психологічне консультування і буде тим видом психологічної допомоги, що у психології розглядається як процес, спрямований на допомогу людині у вирішенні (у пошуку шляхів вирішення) проблем і труднощів психологічного характеру, що виникають у неї8.
Разом із тим, поставлене автором завдання потребує з’ясування змісту доцільності та можливості участі психолога у сфері кримінального судочинства, як консультанта підозрюваного, обвинуваченого, підсудного саме із позиції подолання негативних життєвих ситуацій, пов’язаних із залученням особи до сфери кримінального судочинства (проведення слідчих дій за участі особи, перебування у слідчому ізоляторі тощо).
Обгрунтування доцільності надання психологічного консультування підозрюваному, обвинуваченому, підсудному випливає із самого змісту такого виду психологічної допомоги. Адже діяльність психолога спрямована на підтримання психічного здоров’я людини (клієнта), підвищення стійкості до негативних зовнішніх впливів на її психіку та підсилення внутрішніх захисних можливостей клієнта. При цьому наголос робиться на застосуванні психологом гуманістичних, а не медичних (фармакологічних) засобах відновлення душевної рівноваги. Перебування особи у статусі підозрюваного, обвинуваченого, підсудного у кримінальному судочинстві, як правило, переживається нею як перебування у конфліктній ситуації. Такі переживання здатні викликати емоційний стрес, тривожно-депресивні розлади, фрустрацію. Особа може відчувати напругу, тривожність, гнів, відчай, інші патогенні стани, які самотужки не в змозі подолати. При цьому така особа або сама може усвідомлювати нестачу психологічного ресурсу для їх подолання, або необхідність психологічної допомоги клієнту буде очевидною для її адвоката. Тому психологічне консультування підозрюваного, обвинуваченого, підсудного варто розглядати як засіб підтримання та збереження психічного здоров’я. А отже саме особа, щодо якої проводиться розслідування, буде справжнім клієнтом у розумінні психологічної науки при наданні їй психологічної допомоги.
Питання можливості участі психолога у сфері кримінального судочинства як консультанта підозрюваного, обвинуваченого, підсудного фактично зводиться до правового врегулювання цього питання. Варто відзначити, що відмінними є правові засади, які надають сторонам обвинувачення та захисту можливість використовувати допомогу психолога під час розслідування злочину. Так, Я.Ю. Кондратьєв пише про можливість залучення психолога слідчим чи оперативним працівником на підставі статті 128 Кримінально-процесуального кодексу України як спеціаліста9.
Натомість можливість надання допомоги психологом особі, щодо якої проводиться досудове розслідування, буде значно ускладнена у випадку застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. У такому випадку вирішення питання щодо можливості побачення психолога із заарештованим покладається на особу або орган, які провадять справу. Однак побачення один раз на місяць, як це зазначено у статті 162 Кримінально-процесуального кодексу України, навряд чи можна назвати ефективним у випадку проведення психологічного консультування. Кількість та тривалість зустрічей психолога із клієнтом повинна визначатись самим психологом.
Також активному залученню психолога для надання допомоги заарештованому перешкоджає невизначеність статусу психолога у кримінальному судочинстві. Про психолога згадується лише у пункті 1 частини 1 статті 69 Кримінально-процесуального кодексу України стосовно того, що психолог не може бути допитаний як свідок при розслідуванні злочину.
Л.Е. Орбан-Лембрик і В.В. Кощинець зазначають, що “психологом-консультантом є обізнана особа, яка не має чітко визначеного процесуального статусу (як експерт або спеціаліст), але застосовує спеціальні психологічні знання для роз’яснення процесуальним особам значущих для справи фактів і обставин із позицій наукової чи практичної психології”10. Однак невизначеність процесуального статусу психолога у кримінальному судочинстві надає різні можливості стороні обвинувачення та захисту щодо використання допомоги психолога. Так, слідчий і прокурор може звернутися до психолога щодо надання усних чи письмових консультацій на будь-якому етапі розслідування злочину. Однак у випадку перебування обвинуваченого чи підсудного в установах попереднього ув’язнення ця особа позбавлена права отримання психологічної допомоги від фахівця, якого вона може вибрати сама і який не є штатним психологом слідчого ізолятора. Вважаємо, що досить сумнівною є перспектива задоволення слідчим клопотань адвоката про надання можливості побачень психолога, який не має будь-якого статусу у кримінальному процесі, із обвинуваченим чи підсудним у слідчому ізоляторі.
Разом із тим, активна робота щодо проведення психологом психотерапії та психоконсультування із особами, які під час досудового слідства перебувать у кримінально-виконавчих установах, широко висвітлюється західними вченими-психологами. Зокрема, К.Р. Роджерс неодноразово у своїх роботах описує досвід використання підтримуючої психотерапії у осіб, щодо яких проводиться розслідування11. Тому можемо констатувати, що хоча в наш час допомога психолога вважається однією із усталених засобів збереження психічного здоров’я людини, однак реалізація права на таку допомогу залишається обмеженою для особи, щодо якої проводиться розслідування і яка знаходиться під вартою.
Справедливо відзначити, що проведення психотерапії та психоконсультування із особами, які перебувають у слідчому ізоляторі, передбачено Положенням про психолога установи виконання покарань та слідчого ізолятора, затвердженим Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 5 червня 2007 р. № 145 (далі – Положення). Цим Положенням передбачено надання психологічної допомоги узятим під варту особам психологом, який є штатним працівником слідчого ізолятора і підпорядковується начальнику установи. За таких умов, вважаємо, що пунктом 1 Положення на психолога слідчого ізолятора покладається два дещо несумісних завдання – вивчення осіб, узятих під варту, а також зменшення негативного впливу на особистість від перебування в умовах ізоляції від суспільства. Адже вивчення особи обвинуваченого спрямоване більше на інформування персоналу слідчого ізолятора щодо можливого порушення порядку утримання, аніж на психологічну допомогу ув’язненому. За таких умов можливий конфлікт інтересів у діяльності психолога слідчого ізолятора, як працівника правоохоронних органів і психолога. Як наслідок цього консультативна функція психолога слідчого ізолятора зводиться до “надання рекомендацій персоналу установи щодо роботи з групами та окремими особами, попередження негативних явищ та формування позитивного соціально-психологічного клімату у середовищі засуджених та осіб, узятих під варту” (пункт 12 Положення). Як бачимо, досить специфічне розуміння психологічного консультування, як виду психологічної допомоги.
За такої ситуації доречним буде вказати про право особи на вільний вибір психоконсультанта, як один з принципів психоконсультування. Однак цього позбавлена особа у слідчому ізоляторі. Також варто визнати, що справедливою буде недовіра особи, яка вважає себе невинуватою, після взяття її під варту до працівників правоохоронних органів. Але психолог слідчого ізолятора в уяві такої особи залишається саме працівником правоохоронного органу. За таких умов не доводиться говорити про атмосферу довірливих стосунків та відчуття ув’язненим психологічної безпеки після спілкування із психологом. А чи може обвинувачений розраховувати на безумовне прийняття його психологом слідчого ізолятора після вчинення злочину? Гадаємо, що ні. У зв’язку із цим доречно привести позицію К.Р. Роджерса, який вважає, що психоконсультанту варто відмовлятись від надання допомоги, яка є примусовою або нав’язаною клієнту. Причому так діяти необхідно не тільки із теоретичних засад, але саме тому, що така допомога є ефективною лише на перший погляд12. Також цей американський дослідник вважає, що високоефективними є ті відносини психолога із клієнтом, які характеризуються високим рівнем відповідності та щирості психолога, його чуттєвістю та емпатією, високим рівнем доброзичливості, поваги, любові до клієнта та безумовністю його прийняття13.
Крім того, навіть за умови довіри ув’язненого до штатного психолога слідчого ізолятора, нема впевненості, що цей психолог володіє саме тією технікою психоконсультування чи терапії, якої потребує клієнт-ув’язнений (наприклад, підтримуючої терапії у межах гуманістичної, когнітивної психології тощо). А без наявності професійної підготовки та досвіду практичної діяльності консультанта, на яку розраховує клієнт, говорити про успішність процесу психологічної допомоги взагалі не доводиться.
Однак не можна не відзначити і позитивні сторони вказаного Положення. Адже цим нормативно-правовим актом Державного департаменту України з питань виконання покарань фактично визнано право обвинуваченого та підсудного на отримяння психологічної допомоги під час попереднього ув’язнення у слідчому ізоляторі. Інша річ, що гуманізація кримінального судочинства, навіть у такому аспекті, як право ув’язненого на отримання психологічної допомоги, на сьогодні перебуває у дещо викривленому стані. Проте це дає можливість обговорення можливості участі психолога у кримінальному судочинстві як із позиції сторони обвинувачення, так із позиції сторони захисту. Тому подальший обмін думками між психологами та юристами із вказаного питання сприятиме більш активному впровадженню гуманістичних засад у сферу кримінального судочинства, вдосконаленню законодавства, визнанню та закріпленню пріоритету прав особи під час розслідування злочину.
Література:
1. Юридична психологія: Підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. і фак. / В.Г. Андросюк, Л.І. Казміренко, Я.Ю. Кондратьєв та ін.; За заг. ред. Я.Ю. Кондратьєва. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 1999. – С. 258.
2. Старушкевич А. Криміналістичне профілювання: наукове обгрунтування та проблеми використання у розслідуванні злочинів // Право України. – 2004. – № 8. – С. 64-68.
3. Иванов Л.Н., Полунин С.А. Процессуальные основы использования специальных знаний и проблемы полисистемного анализа личности в следственном осмотре // Весник криминалистики. Выпуск 1 (9). – С. 26-29.
4. Васильев В.Л. Юридическая психология: Учебник для вузов. – 5-е изд., доп. и перераб. – СПб.: Питер, 2008. – С. 316.
5. Орбан-Лембрик Л.Е., Кощинець В.В. Юридична психологія: Навчальний посібник. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2007. – С. 316-321.
6. Mark I. Satin. Law and Psyсhology: A Movement Whose Time Has Come // Annual Survey of American Law. – New York University School of Law. 1994 Volume, Issue 4. – P. 593.
7. Васильев В.Л. Цит. праця. – С. 316.
8. Хомич Г.О., Ткач Р.М. Основи психологічного консультування: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2004. – С. 14.
9. Юридична психологія. Цит. праця. С. 260.
10. Орбан-Лембрик Л.Е., Кощинець В.В. Цит. праця. С. 316.
11. Роджерс К.Р. Взгляд на психотерапию. Становление человека: Пер. с англ./ Общ. ред. и предисл. Исениной Е.И. – М.: Издательская группа “Прогресс”, 1998. – С. 51.
12. Роджерс К.Р. Цит. праця. – С. 52.
13. Роджерс К.Р. Цит. праця. – С. 323.
Споріднені публікації, за тегами: Кримінальне законодавство