За радянської доби розвитку кримінального судочинства виключного значення набув публічний характер діяльності правоохоронних органів, відповідно до якого органи дізнання та досудового слідства здійснюють діяльність щодо порушення, розгляду і вирішення кримінальних справ в інтересах суспільства і держави незалежно від розсуду заінтересованих осіб. Стаття 4 КПК України покладає обов’язок на прокурора, слідчого і орган дізнання порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання. Із позиції потерпілого це фактично означає, що захист його прав та інтересів покладається на державні органи розкриття та розслідування злочинів, а сам потерпілий перебуває на других ролях.
На відміну від цього у більшості західних країн вчинення злочину розглядається не з позиції суспільної небезпеки, а з точки зору тієї шкоди, яку таке діяння завдає, наприклад, конкретній людині. Виходячи із цього вчинення злочину розглядається не стільки у залежності від потреб суспільства, скільки від бажання, потреб та інтересів потерпілого.
Проте перегини у діяльності органів дізнання та досудового слідства України щодо нехтування інтересами потерпілого мають місце як на початку розслідування, так і стосовно його завершення. Зокрема, прокурор, слідчий за згодою прокурора мають право направити справу до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими підставами (статті 7-10 КПК України). При цьому отримання слідчим та прокурором згоди від потерпілого на направлення справи до суду для закриття вказаними нормами не передбачено. Таку «ініціативу» слідчого і прокурора навряд чи можна назвати гідною відповіддю держави потерпілому за завдану йому шкоду. Адже той потерпілий, який не буде згодним із постановою слідчого чи прокурора про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності, вимушений буде оскаржувати постанову, аби справу було повернуто знову на досудове слідство. Це може бути важкою психологічною ношею для потерпілого, пов’язаною із такими психологічними станами як напруження, стрес, агресія, фрустрація тощо. При цьому вплив на психіку потерпілого щодо зневажання його думкою може бути не менш серйозним, ніж від понесених втрат від злочину.
У зв’язку із цим цікавим є погляд конфліктології на злочин, як на конфлікт. Метою врегулювання такого конфлікту, як і будь-якого іншого соціального конфлікту, є розв’язання чи пом’якшення його наслідків, зокрема, психологічними засобами, спрямованими на досягнення порозуміння між його учасниками. Саме із таких позицій у 70-х роках ХХ століття у західних країнах розпочалися відмінні від офіційної процедури розслідування злочинну способи розв’язання конфлікту між потерпілим і правопорушником. Спочатку на рівні пілотних проектів, а потім вже за встановленою законом процедурою було запроваджено якісно іншу модель кримінальної юстиції, яка багато в чому включає психологічні потреби потерпілого та особи, що вчинила дію, за яку передбачено кримінальну відповідальність. Ця так звана «парадигма відновлення» включає у себе процедури медіації, сімейні конференції, кола правосуддя тощо. При цьому основною метою відновного правосуддя є примирення потерпілого та правопорушника, що супроводжується не тільки відшкодуванням збитків, спричинених злочином, але й задоволення психологічних потреб учасників конфлікту: повага до своєї особистості, визнання її іншою стороною, відновлення почуття безпеки, зняття напруги через діалог учасників, отримання відповідей на питання, пов’язані із вчиненням злочину та інше.
Процедура відновного правосуддя відкриває можливості спільного знаходження взаємовигідного рішення саме для потерпілого і правопорушника. До того ж, процедура примирення не обмежується процесуальним предметом спору, що дозволяє досягти психологічного зцілення від наслідків скоєнного злочину. За оцінками західних професійних медіаторів у сфері кримінальної юстиції загальна практика примирення потерпілого із правопорушником підтвержує високий рівень результативності такої процедури.
Натомість існуючу в Україні процедуру закриття кримінальної справи за нереабілітуючих підстав не можна вважати ефективною з точки зору психології потерпілого. На нашу думку, врахування психологічних потреб потерпілого є нагальною потребою для подальшого вдосконалення українського кримінально-процесуального законодавства щодо вказаної процедури. Думка потерпілого не може бути проігнорована слідчим, прокурором, суддею і повинна впливати на процесуальний розвиток справи. Також важливо, щоб процедура закриття справи за вказаних підстав дозволяла якнайбільше задовольнити не тільки матеріальні, але й психологічні потреби особи, потерпілої від вчиненого злочину.
Споріднені публікації, за тегами: Кримінальне законодавство
На відміну від цього у більшості західних країн вчинення злочину розглядається не з позиції суспільної небезпеки, а з точки зору тієї шкоди, яку таке діяння завдає, наприклад, конкретній людині. Виходячи із цього вчинення злочину розглядається не стільки у залежності від потреб суспільства, скільки від бажання, потреб та інтересів потерпілого.
Проте перегини у діяльності органів дізнання та досудового слідства України щодо нехтування інтересами потерпілого мають місце як на початку розслідування, так і стосовно його завершення. Зокрема, прокурор, слідчий за згодою прокурора мають право направити справу до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими підставами (статті 7-10 КПК України). При цьому отримання слідчим та прокурором згоди від потерпілого на направлення справи до суду для закриття вказаними нормами не передбачено. Таку «ініціативу» слідчого і прокурора навряд чи можна назвати гідною відповіддю держави потерпілому за завдану йому шкоду. Адже той потерпілий, який не буде згодним із постановою слідчого чи прокурора про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності, вимушений буде оскаржувати постанову, аби справу було повернуто знову на досудове слідство. Це може бути важкою психологічною ношею для потерпілого, пов’язаною із такими психологічними станами як напруження, стрес, агресія, фрустрація тощо. При цьому вплив на психіку потерпілого щодо зневажання його думкою може бути не менш серйозним, ніж від понесених втрат від злочину.
У зв’язку із цим цікавим є погляд конфліктології на злочин, як на конфлікт. Метою врегулювання такого конфлікту, як і будь-якого іншого соціального конфлікту, є розв’язання чи пом’якшення його наслідків, зокрема, психологічними засобами, спрямованими на досягнення порозуміння між його учасниками. Саме із таких позицій у 70-х роках ХХ століття у західних країнах розпочалися відмінні від офіційної процедури розслідування злочинну способи розв’язання конфлікту між потерпілим і правопорушником. Спочатку на рівні пілотних проектів, а потім вже за встановленою законом процедурою було запроваджено якісно іншу модель кримінальної юстиції, яка багато в чому включає психологічні потреби потерпілого та особи, що вчинила дію, за яку передбачено кримінальну відповідальність. Ця так звана «парадигма відновлення» включає у себе процедури медіації, сімейні конференції, кола правосуддя тощо. При цьому основною метою відновного правосуддя є примирення потерпілого та правопорушника, що супроводжується не тільки відшкодуванням збитків, спричинених злочином, але й задоволення психологічних потреб учасників конфлікту: повага до своєї особистості, визнання її іншою стороною, відновлення почуття безпеки, зняття напруги через діалог учасників, отримання відповідей на питання, пов’язані із вчиненням злочину та інше.
Процедура відновного правосуддя відкриває можливості спільного знаходження взаємовигідного рішення саме для потерпілого і правопорушника. До того ж, процедура примирення не обмежується процесуальним предметом спору, що дозволяє досягти психологічного зцілення від наслідків скоєнного злочину. За оцінками західних професійних медіаторів у сфері кримінальної юстиції загальна практика примирення потерпілого із правопорушником підтвержує високий рівень результативності такої процедури.
Натомість існуючу в Україні процедуру закриття кримінальної справи за нереабілітуючих підстав не можна вважати ефективною з точки зору психології потерпілого. На нашу думку, врахування психологічних потреб потерпілого є нагальною потребою для подальшого вдосконалення українського кримінально-процесуального законодавства щодо вказаної процедури. Думка потерпілого не може бути проігнорована слідчим, прокурором, суддею і повинна впливати на процесуальний розвиток справи. Також важливо, щоб процедура закриття справи за вказаних підстав дозволяла якнайбільше задовольнити не тільки матеріальні, але й психологічні потреби особи, потерпілої від вчиненого злочину.
Споріднені публікації, за тегами: Кримінальне законодавство