Під час розгляду кримінальної справи у суді висновок експерта підлягає оцінці на предмет визнання його належності як доказу. За усталеним у кримінальному процесі уявленням, при наданні такої оцінки суд керується своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об’єктивному розгляді всіх обставин справи у їх сукупності. Таке загальне формулювання критеріїв оцінки судом доказів потребує конкретизації щодо такого джерела доказів, як висновок експерта. Адже такий висновок надається на основі застосування спеціальних знань, відсутність яких у суду і змушує звертатись до експерта.
Метою написання цієї статті є спроба визначити можливості належної оцінки судом висновків (заключної частини висновку експерта) такого виду судової експертизи, як психологічна.
У вітчизняній юридичній літературі проблемі оцінки висновків судово-психологічної експертизи присвячено роботи В.В. Бедя, Я.Ю. Кондратьєва, В.О. Коновалової, М.В. Костицького, В.В. Кощинця, В.Я. Марчака, В.Ю. Шепітька та інших. Також варто відзначити, що значну увагу дослідженню цієї проблеми приділяється американськими вченими, зокрема, Brekke (1985), McCloskey, Egeth (1983), McKenna (1986), Gross (1991), М.В. Kovera, B.D. McAuliff (2000) та іншими.
Опубліковані результати досліджень вказаної проблеми окремими українськими та американськими ученими мають певні відмінності, які привертають увагу. Тому автором поставлено завдання відзначити ці відмінності. Зокрема, серед опублікованих результатів досліджень щодо можливостей використання суддями України психологічних знань у процесі розгляду кримінальних справ можна звернутися до даних, які наводять В.В. Кощинець і В.Я. Марчак. У ході проведеного ними опитування суддів було встановлено, що серед суддів у віці до 30 років 63,64% найчастіше використовують таку форму психологічних знань, як психологічна експертиза, 36,36% відповіли, що застосовують спеціальні психологічні знання самостійно. Серед суддів у віці 41-50 років 17,78% викликають спеціаліста-психолога, 26,67% запрошують консультанта психолога [1, 141].
Із наведених даних можна зробити припущення про активне використання суддями спеціальних психологічних знань. Вказівка В.В. Кощинця і В.Я. Марчака про використання суддями самостійно цих знань наводить на думку про можливість надання суддями оцінки висновку експерта-психолога і розрізнення належного від неналежного психологічного дослідження з точки зору його науковості із наведенням певних аргументів. Це підтверджується таким висновком вказаних авторів: «Високий професіоналізм і психологічна культура працівників судової системи не виключають, а скоріше створюють передумови для використання знань психологів у процесі розгляду в суді кримінальних справ» [1, 47].
Проте ми не розділяємо такого оптимізму щодо можливостей використання суддями України психологічних знань у процесі розгляду кримінальних справ. Вважаємо, що такий висновок без наведення результатів емпіричних даних можна розцінювати лише як позицію вказаних дослідників. Певною мірою така позиція може виявляти відношення суддів до вказаного питання, адже один із вказаних авторів є суддею апеляційного суду. Гадаємо, що навряд чи більше третини суддів зможуть самостійно застосувати, скажімо, спеціальні знання із хімії, як про це вказали судді у віці до 30 років щодо використання психологічних знань (36,36%). Тому не виключено, що коли судді зазначають про самостійне використання психологічних знань під час розгляду справи, то мова йде про «життєву психологію», що більше відповідає життєвому досвіду, а не про експериментальну психологію чи психодіагностику, які визначають зміст психологічного дослідження, яке може визнаватись доказом у справі.
У контексті вивчення проблеми оцінки суддями висновків судово-психологічної експертизи звертають на себе увагу результати вивчення медичних висновків і ухвал судів, проведеного В.Б. Первомайським щодо рівня оцінки судами рекомендацій лікарських комісій про застосування примусових заходів медичного характеру. Було встановлено, що суди у переважній більшості приймають рекомендації лікарських комісій, причому в 65% випадків з ідентичним формулюванням. У задоволенні клопотання лікарні про скасування примусового заходу медичного характеру було відмовлено лише у 3% випадків. При цьому було виявлено включення до ухвал не передбачених законом медичних заходів. Тому В.Б. Первомайський робить висновок про поверхове ставлення судів до оцінки лікарських висновків [3, 62]. Вказане дослідження проводилось за час дії Кримінального кодексу УРСР від 28 грудня 1960 року, за статтею 13 якого передбачалось можливість застосування судом примусових заходів медичного характеру, а саме поміщення в психіатричну лікарню особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. В.Б. Первомайським досліджувались висновки судово-психіатричної експертизи про характер душевного захворювання і заходи, які слід застосувати до хворої особи. Варто зазначити, що використання спеціальних психіатричних і психологічних знань у судочинстві має багато спільного. Зокрема, експерти-психіатри і психологи використовують одні і ті ж психодіагностичні методики.
Також цікавими виявились результати дослідження здатності суддів до оцінки належності результатів експертних психологічних досліджень як доказів у справі, проведеного американськими вченими М.В. Kovera та B.D. McAuliff. Вони запропонували суддям встановити належні та помилкові висновки експертів-психологів. При цьому зміст запропонованих висновків та імена експертів були підмінені. Серед підмінених експертних досліджень були такі, які визнанавалися належними доказами у багатьох судах США та такі, що опубліковані у психологічній літературі та отримали наукове визнання (зокрема, отримали нагороди на наукових конкурсах кращих психологічних досліджень). 17% суддів-респондентів зазначили, що вони визнають належним доказом запропонований висновок експерта. Тобто більшість суддів вірили, що запропонований висновок не можна використовувати в суді, незважаючи на той факт, що окремі із запропонованих експертних висновків насправді були визнанні належними доказами у судах штату Флоріда. Судді вказували на існування помилок у висновках експертів більше, аніж такі помилки насправді існували. Проте лише 12% суддів, які читали описання помилкових висновків, замітили наявність помилок. Тому М.В. Kovera та B.D. McAuliff роблять висновок, що судді не мають ґрунтовного розуміння наукового методу та наукового доказу і не можуть на належному рівні розмірковувати щодо статистичних і методологічних питань, які стосуються судово-психологічної експертизи [4].
Із наведених результатів вбачається, що не слід відкидати можливість помилки суду щодо оцінки науковості висновків судово-психологічної експертизи. Така помилка може бути наслідком невміння судді виявити помилку експерта у процедурі психологічного дослідження. Зокрема, Ф. Сафуанов наводить приклад помилки вибору експертом методу дослідження, коли для обстеження дорослої людини був використаний опитувальник, що застосовується для діагностики інших якостей [2, 33].
Щоб виявити помилку експерта, суддя має оперувати науковими категоріями психології. Із дослідження М.В. Kovera та B.D. McAuliff видно, що суддям може бракувати таких знань. А отже великого значення у формуванні позиції суду щодо оцінки висновків судово-психологічної експертизи надається сторонам у справі – обвинуваченню і захисту. Вважаємо, що саме вони у силу принципу змагальності мають наводити аргументи щодо наукової обґрунтованості висновку експерта. Крім відповідної підготовки щодо методологічних питань, які стосуються судово-психологічної експертизи, сторони мають приділяти увагу і тактичним аспектам у доказуванні належності висновку експерта.
ЛІТЕРАТУРА
1. Кощинець В.В., Марчак В.Я. Спеціальні психологічні знання в кримінальному процесі: теоретичні засади та практичні проблеми: навчальний посібник. – Чернівці: Рута, 2007. – 215 с.
2. Пасніченко В.В. Судово-психологічна експертиза: Навчальний посібник. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2008. – 136 с.
3. Первомайський В.Б. Судово-психіатрична експертиза: статті (1989-1999). – К.: Сфера, 2001. – 184 с.
4. Kovera M.B., McAuliff B.D. The effects of peer review and evidence quality on judge evaluations of psychological science: are judges effective gatekeepers? // Journal of Applied Psychology. – 2000. – Vol. 85., No. 4. – P. 574-586.
Споріднені публікації, за тегами: Кримінальне законодавство
Метою написання цієї статті є спроба визначити можливості належної оцінки судом висновків (заключної частини висновку експерта) такого виду судової експертизи, як психологічна.
У вітчизняній юридичній літературі проблемі оцінки висновків судово-психологічної експертизи присвячено роботи В.В. Бедя, Я.Ю. Кондратьєва, В.О. Коновалової, М.В. Костицького, В.В. Кощинця, В.Я. Марчака, В.Ю. Шепітька та інших. Також варто відзначити, що значну увагу дослідженню цієї проблеми приділяється американськими вченими, зокрема, Brekke (1985), McCloskey, Egeth (1983), McKenna (1986), Gross (1991), М.В. Kovera, B.D. McAuliff (2000) та іншими.
Опубліковані результати досліджень вказаної проблеми окремими українськими та американськими ученими мають певні відмінності, які привертають увагу. Тому автором поставлено завдання відзначити ці відмінності. Зокрема, серед опублікованих результатів досліджень щодо можливостей використання суддями України психологічних знань у процесі розгляду кримінальних справ можна звернутися до даних, які наводять В.В. Кощинець і В.Я. Марчак. У ході проведеного ними опитування суддів було встановлено, що серед суддів у віці до 30 років 63,64% найчастіше використовують таку форму психологічних знань, як психологічна експертиза, 36,36% відповіли, що застосовують спеціальні психологічні знання самостійно. Серед суддів у віці 41-50 років 17,78% викликають спеціаліста-психолога, 26,67% запрошують консультанта психолога [1, 141].
Із наведених даних можна зробити припущення про активне використання суддями спеціальних психологічних знань. Вказівка В.В. Кощинця і В.Я. Марчака про використання суддями самостійно цих знань наводить на думку про можливість надання суддями оцінки висновку експерта-психолога і розрізнення належного від неналежного психологічного дослідження з точки зору його науковості із наведенням певних аргументів. Це підтверджується таким висновком вказаних авторів: «Високий професіоналізм і психологічна культура працівників судової системи не виключають, а скоріше створюють передумови для використання знань психологів у процесі розгляду в суді кримінальних справ» [1, 47].
Проте ми не розділяємо такого оптимізму щодо можливостей використання суддями України психологічних знань у процесі розгляду кримінальних справ. Вважаємо, що такий висновок без наведення результатів емпіричних даних можна розцінювати лише як позицію вказаних дослідників. Певною мірою така позиція може виявляти відношення суддів до вказаного питання, адже один із вказаних авторів є суддею апеляційного суду. Гадаємо, що навряд чи більше третини суддів зможуть самостійно застосувати, скажімо, спеціальні знання із хімії, як про це вказали судді у віці до 30 років щодо використання психологічних знань (36,36%). Тому не виключено, що коли судді зазначають про самостійне використання психологічних знань під час розгляду справи, то мова йде про «життєву психологію», що більше відповідає життєвому досвіду, а не про експериментальну психологію чи психодіагностику, які визначають зміст психологічного дослідження, яке може визнаватись доказом у справі.
У контексті вивчення проблеми оцінки суддями висновків судово-психологічної експертизи звертають на себе увагу результати вивчення медичних висновків і ухвал судів, проведеного В.Б. Первомайським щодо рівня оцінки судами рекомендацій лікарських комісій про застосування примусових заходів медичного характеру. Було встановлено, що суди у переважній більшості приймають рекомендації лікарських комісій, причому в 65% випадків з ідентичним формулюванням. У задоволенні клопотання лікарні про скасування примусового заходу медичного характеру було відмовлено лише у 3% випадків. При цьому було виявлено включення до ухвал не передбачених законом медичних заходів. Тому В.Б. Первомайський робить висновок про поверхове ставлення судів до оцінки лікарських висновків [3, 62]. Вказане дослідження проводилось за час дії Кримінального кодексу УРСР від 28 грудня 1960 року, за статтею 13 якого передбачалось можливість застосування судом примусових заходів медичного характеру, а саме поміщення в психіатричну лікарню особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. В.Б. Первомайським досліджувались висновки судово-психіатричної експертизи про характер душевного захворювання і заходи, які слід застосувати до хворої особи. Варто зазначити, що використання спеціальних психіатричних і психологічних знань у судочинстві має багато спільного. Зокрема, експерти-психіатри і психологи використовують одні і ті ж психодіагностичні методики.
Також цікавими виявились результати дослідження здатності суддів до оцінки належності результатів експертних психологічних досліджень як доказів у справі, проведеного американськими вченими М.В. Kovera та B.D. McAuliff. Вони запропонували суддям встановити належні та помилкові висновки експертів-психологів. При цьому зміст запропонованих висновків та імена експертів були підмінені. Серед підмінених експертних досліджень були такі, які визнанавалися належними доказами у багатьох судах США та такі, що опубліковані у психологічній літературі та отримали наукове визнання (зокрема, отримали нагороди на наукових конкурсах кращих психологічних досліджень). 17% суддів-респондентів зазначили, що вони визнають належним доказом запропонований висновок експерта. Тобто більшість суддів вірили, що запропонований висновок не можна використовувати в суді, незважаючи на той факт, що окремі із запропонованих експертних висновків насправді були визнанні належними доказами у судах штату Флоріда. Судді вказували на існування помилок у висновках експертів більше, аніж такі помилки насправді існували. Проте лише 12% суддів, які читали описання помилкових висновків, замітили наявність помилок. Тому М.В. Kovera та B.D. McAuliff роблять висновок, що судді не мають ґрунтовного розуміння наукового методу та наукового доказу і не можуть на належному рівні розмірковувати щодо статистичних і методологічних питань, які стосуються судово-психологічної експертизи [4].
Із наведених результатів вбачається, що не слід відкидати можливість помилки суду щодо оцінки науковості висновків судово-психологічної експертизи. Така помилка може бути наслідком невміння судді виявити помилку експерта у процедурі психологічного дослідження. Зокрема, Ф. Сафуанов наводить приклад помилки вибору експертом методу дослідження, коли для обстеження дорослої людини був використаний опитувальник, що застосовується для діагностики інших якостей [2, 33].
Щоб виявити помилку експерта, суддя має оперувати науковими категоріями психології. Із дослідження М.В. Kovera та B.D. McAuliff видно, що суддям може бракувати таких знань. А отже великого значення у формуванні позиції суду щодо оцінки висновків судово-психологічної експертизи надається сторонам у справі – обвинуваченню і захисту. Вважаємо, що саме вони у силу принципу змагальності мають наводити аргументи щодо наукової обґрунтованості висновку експерта. Крім відповідної підготовки щодо методологічних питань, які стосуються судово-психологічної експертизи, сторони мають приділяти увагу і тактичним аспектам у доказуванні належності висновку експерта.
ЛІТЕРАТУРА
1. Кощинець В.В., Марчак В.Я. Спеціальні психологічні знання в кримінальному процесі: теоретичні засади та практичні проблеми: навчальний посібник. – Чернівці: Рута, 2007. – 215 с.
2. Пасніченко В.В. Судово-психологічна експертиза: Навчальний посібник. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2008. – 136 с.
3. Первомайський В.Б. Судово-психіатрична експертиза: статті (1989-1999). – К.: Сфера, 2001. – 184 с.
4. Kovera M.B., McAuliff B.D. The effects of peer review and evidence quality on judge evaluations of psychological science: are judges effective gatekeepers? // Journal of Applied Psychology. – 2000. – Vol. 85., No. 4. – P. 574-586.
Споріднені публікації, за тегами: Кримінальне законодавство