На часі прийняття в Україні нового Кримінально-процесуального кодексу все більшого значення надається тому, аби до моменту винесення обвинувального вироку суду права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного повинні бути обмеженні як найменше. Саме на адвоката покладається захист прав вказаних осіб у кримінальному судочинстві. А отже питання визначення та тлумачення прав особи, що перебуває у статусі підозрюваного, обвинуваченого, підсудного становлять як теоретичний, так і практичний інтерес.
Проблемі залучення психолога до сфери кримінального судочинства присвячено роботи В.Г. Андросюка, В.Л. Васильєва, Ю.В. Я.Ю. Кондратьєва, М.В. Костицького, В.Ю. Шепітька та інших вчених. Однак у переважній більшості робіт увагу приділено можливостям використання допомоги психолога органами досудового слідства. Разом із тим недостатньо уваги дослідників до сьогодні приділяється розгляду питання щодо використання допомоги психолога стороною захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. У цьому випадку варто відзначити саме такі види психологічної допомоги, як психологічне консультування та психотерапія. Тому завданням, поставленим автором при написанні цієї статті, є визначення можливостей використання під час розслідування злочину допомоги психолога за ініціативою підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та його захисника.
Психологічне консультування у цій статті розглядається як процес, спрямований на допомогу людині у вирішенні (в пошуку шляхів вирішення) проблем і труднощів психологічного характеру, що виникають у неї. Під терміном «психотерапія» у практичній психології розуміється надання психологічної допомоги здоровим людям (клієнтам) у ситуаціях різного роду психологічних утруднень, а також у разі потреби поліпшити якість власного життя1. Варто також зазначити, що поняття «психологічне консультування» та «психотерапія» розрізняються у практичній психології доволі умовно, а методи та прийоми, які використовуються у практиці консультування і терапії, багато у чому визначаються концептуальними положеннями тієї психологічної теорії, в межах якої працює психолог2.
Необхідність у залученні психолога для надання психологічної допомоги особі, щодо якої проводиться досудове та судове слідство, може виникнути саме у зв’язку із перебування особи у статусі підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, що пов’язано із проведенням органами дізнання та досудового слідства процесуальних дій, втручанням у приватне життя особи. Варто звернути увагу на психологічний ефект, який може впливати на особу під час її перебування у місцях попереднього ув’язнення. Особливого значення такий ефект набуває при тривалому ув’язненні особи. Як приклад, можна зазначити, що Є. Невмержицький перебував під вартою із квітня 1997 р. до лютого 2000 р. Із рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Невмержицький проти України» (Nevmerzhitsky v. Ukraine) від 05.04.2005 р. вбачається, що «заявник стверджував, що його було поміщено у камеру розміром 7 кв. м, де вже перебувало дванадцятеро інших затриманих, при чому жодних можливостей для особистої гігієни та навіть доступу до питної води не було. В наслідок перебування тривалий час в антисанітарних умовах він захворів на екзему та коросту. У квітні 1999 р. у порядку дисциплінарного покарання заявника було поміщено на десять днів у одиночну камеру з мокрими бетонними стінами, яка взагалі не провітрювалась. Протягом часу відбуття цього дисциплінарного покарання заявника жодного разу не вивели на свіже повітря»3. Чи не такі умови та зазначений час перебування у них можуть зруйнувати психічну стійкість особи? Показовим є те, що Суд визнав, що Є. Невмержицький тримався у неприйнятних умовах і таке тримання дорівнювало поводженню, що принижує.
Засновник гуманістичної психології К.Р. Роджерс зазначає, що коли ув’язнений позбавлений спілкування тривалий час, то його потреба у взаємовідносинах з іншими людьми значно зростає. Слідчий може це використовувати на свою користь. Наприклад, встановлюючи відносини, у яких він не сприймає ув’язненого і робить усе можливе, щоб викликати у нього відчуття провини, тривоги та конфлікту. Він виказує прихильність до ув’язненого тільки якщо той «співпрацює», погоджуючись дивитись на ситуацію із позиції слідчого. Також повністю відкидається точка зору ув’язненого або його особисте сприйняття подій. Поступово потреба у зізнанні примушує ув’язненого відмовитись від своєї позиції та прийняти позицію слідчого. Коли особа в значній мірі деморалізована та знищена як індивід, вона стає маріонеткою у руках слідчого. У такому стані ув’язнений готовий «зізнатися» у скоєнні злочинів, яких він навіть міг не вчиняти, або насправді мали місце зовсім інакші обставини4. Можна погоджуватись або не погоджуватись із К.Р. Роджерсом. Зазначимо лише, що у вказаний спосіб американський дослідник описує методи роботи радянських правоохоронних органів у середині ХХ століття. Але фактично в Україні діє КПК 1963 р., у який хоч і внесено численні поправки та доповнення, але він багато в чому зберігає ознаки діяльності правоохоронних органів радянської доби. Очевидно, що його положення не захищають психічне здоров’я особи, ув’язненої у слідчому ізоляторі. У зв’язку із цим цілком доречним видається запитання, а чи є існуючі на національному рівні правові можливості щодо надання психологічної допомоги ув’язненим виправданими і пропорційними у співвідношенні із завданням кримінального судочинства?
Для того, щоб це вирішити, треба зважити на вимоги закону. Так, до осіб, взятих під варту застосовуються положення Європейських пенітенціарних правил (далі – Правила). Цими Правилами передбачено, що за ув’язненими зберігаються усі права, яких вони не були позбавлені на підставі рішення суду, згідно якого вони були піддані арешту. Покладення на таких осіб обмеження повинні бути мінімально необхідними та відповідати тій обґрунтованій меті, із якою вони були покладені. Правила заохочують співробітництво установ попереднього ув’язнення із зовнішніми соціальними службами (пункти 2, 3, 7, 99 Правил).
Згідно статті 2 Закону України «Про попереднє ув’язнення» метою попереднього ув’язнення є запобігання можливому ухиленню особи, взятої під варту, від слідства і суду, перешкоджанню встановленню істини в кримінальній справі або зайняттю злочинною діяльністю, а також забезпечення виконання вироку.
Таким чином, із огляду на мету попереднього ув’язнення в Україні та зазначені положення Європейських пенітенціарних правил можна констатувати про надання психологічної допомоги ув’язненому ніяким чином не суперечитиме правовим засадам та принципам утримання осіб, взятих під варту. Інша річ – можливість ув’язненого вибрати собі психолога. Це ж відноситьсь і до адвоката, який діє у інтересах ув’язненого, а також родичів ув’язненого.
Частиною 3 статті 9 Закону України «Про попереднє ув’язнення» передбачено, що взяті під варту молоді громадяни (віком від 14 до 35 років) мають право на отримування психолого-педагогічної допомоги від спеціалістів центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Виходить, що ув’язнений, який вже досяг 36 років може звернутися лише до штатного психолога слідчого ізолятора, як це передбачено Положенням про психолога установи виконання покарань та слідчого ізолятора, затвердженим наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 05.06.2007 р. № 145. За таких умов під сумнів ставляться такі принципи психологічної допомоги, як вільний вибір клієнтом психолога, конфіденційність та принцип професійної таємниці. Також достатньо питань може виникнути щодо кваліфікації штатного психолога, володіння ним певними техніками консультування і терапії. Показовими у цьому плані є можливості такого психолога у допомозі неповнолітнім ув’язненим, описані заступником начальника Харківського СІЗО (№ 27) з соціально-психологічної роботи О. Дегтярем: «З огляду на важливість і необхідність проведення психологічної роботи з неповнолітніми в Харківському СІЗО (№ 27) працює психолог. В його кабінеті за допомогою комп’ютера, придбаного в рамках проекту, проводять діагностику психоемоційного стану неповнолітніх, тестують новоприбулих підслідних. Рекомендації психолога беруть до уваги при розподілі прибулих неповнолітніх до камер, свої висновки про психологічний портрет про неповнолітнього психолог занотовує до зошита індивідуального вивчення, який ведуть інспектори з соціально-психологічної роботи зі спецконтингентом»5. З огляду на це цілком логічно запитати: кому потрібна така робота психолога? Ув’язненим чи інспекторам СІЗО? Хто із них є клієнтами психолога? Після такої «психодіагностики» ув’язненим доречно добровільно звертатись до штатного психолога хіба що з метою введення в оману інспекторів СІЗО. Адже на яку довіру ув’язнених може розраховувати психолог після розголошення даних, отриманих за результатами проведення діагностики?!
Варто відзначити, що Правилами передбачено надання психологічної допомоги ув’язненим штатними психологами пенітенціарного закладу. Проте Правилами визнається лише можливість наявності належних спеціалістів (у тому числі психологів) серед персоналу пенітенціарного закладу. Тому по можливості, заклад заохочує участь у роботі із ув’язненими фахівців, зайнятих неповний робочий день та добровольців (пункт 89 Правил). Із цього можна зробити припущення про можливість допуску практикуючого психолога для надання психологічної допомоги ув’язненому, який її потребує. Але якщо подивитись на це питання з позиції класичної теорії прав людини та вказаних вище нормативно правових актів України, то можна відзначити, що з однієї сторони держава дозволяє ув’язненому мати побачення із психологом (штатним психологом слідчого ізолятора або центру соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді – для ув’язнених віком від 14 до 35 років). Проте із іншої сторони, нема законодавчо закріпленого права ув’язненого на психологічну допомогу, яке б носило характер негативного, тобто такого, що передбачає вільний вибір особи психолога та заборону державі перешкоджати в цьому.
При цьому вважаємо недоречними аргументи щодо заборони побачень ув’язненого із психологом на кшталт порушення таємниці слідства, можливість зловживання ув’язненим правом вільного вибору психолога тощо. Вважаємо, що навряд чи проведення психологом консультування та психотерапії зможе зашкодити меті попереднього ув’язнення, зазначеного у статті 2 Закону України «Про попереднє ув’язнення». Крім того, вище зазначалось про об’єктивні перешкоди доступу психолога до слідчого ізолятора, тому вбачається доцільним участь адвоката щодо вибору клієнтом-ув’язненим психолога та забезпечення організаційних моментів їх зустрічей в умовах слідчого ізолятора. До того ж мова не йде про обов’язкову участь фахівця-психолога під час розслідування злочину. Психологічна допомога має бути суб’єктивним правом ув’язненого, який сам зацікавлений у взаємодії із психологом. Варто відзначити, що К.Р. Роджерс і Р.Ф. Раймонд досліджували співвідношення психотерапії та сприйняття себе. Вони зазначають, що при проведенні психотерапії головним чином змінюється «Я-реальне», а не «Я-ідеальне». Останнє набуває тенденції змінюватися у бік зменшення домагань. Уявлення про себе, що з’являється після проходження психотерапії, є більш адаптованим. Для нього характерне більше саморозуміння та самоприйняття, більше міра відповідальності за власну поведінку6. Тому психологічна допомога ув’язненому перш за все має бути спрямована на подолання негативних переживань, пов’язаних із перебуванням у слідчому ізоляторі.
У зв’язку із викладеним, варто вказати можливий шлях подальшого вдосконалення законодавства у цьому напрямку. Так, певним чином діяльність психолога, зокрема, у здійсненні терапевтичного впливу на особу, можна порівняти із діяльністю служителів церкви. Так, спільними є «робота» священика та психолога гуманістичними засобами («лікування словом»), вільний вибір релігії чи напрямку психотерапії, добровільність звернення до священика та психолога, анонімність, збереження у таємниці змісту сповіді священиком та розповіді клієнта психологом тощо. Звичайно, що різним є шлях визнання суспільством та правового забезпеченням релігійних потреб та потреб психологічної допомоги. Так, звичайно, можна констатувати, що пройшло майже 2000 років перш ніж християнство стало забезпеченим державою на рівні визнання права на свободу віросповідання. У той же час, перші психотерапевтичні техніки почали формуватись лише на початку ХХ століття. Варто зазначити, що до сьогодні у США терапевтичні функції стосовно прихожан використовуються лікарями-священиками (Doctor of ministry) вже на основі напрацювань сучасних психологічних знань7.
Європейськими пенітенціарними правилами ув’язненим дозволяються контакти із служителями церкви. А останнім гарантується можливість відвідувати ув’язнених та спілкуватись в умовах конфіденційності (пункт 29 Правил). Єдиною умовою цього є легалізація діяльності такої церкви.
У практичній діяльності вітчизняних психологів лише починають впроваджуватись та розвиватись різні напрямки психотерапії, які вже набули широкого застосування у західних країнах. Не могло це не відобразитись на законодавчому рівні. Як приклад можна навести частину третю статті 32 Основ законодавства України про охорону здоров’я, у якій зазначено, що з метою запобігання шкоди здоров’ю населення застосування гіпнозу, навіювання, інших методів психологічного і психотерапевтичного впливу дозволяється лише у місцях та в порядку, встановлених Міністерством охорони здоров’я України. Порядком застосування методів психологічного і психотерапевтичного впливу, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я України від 15.04.2008 р. № 199, психотерапевтичний вплив визначено як застосування методів, спрямованих на психіку людини, усвідомленого або неусвідомленого характеру за допомогою переконання, психологічного преформування або сугестії для лікування, реабілітації і профілактики розладів здоров’я особи (пункт 3). Також цим нормативним актом передбачено, що застосування методів психологічного впливу здійснюється психологом в лікувально-профілактичних закладах, під якими розуміються заклади Міністерства праці та соціальної політики України, а також психотерапевтичні кабінети, відділення, центри у закладах охорони здоров’я. Як бачимо, застосування методів психотерапії згідно Порядку носить характер більше медичної (психіатричної) допомоги, аніж власне психологічної, яка ґрунтується на гуманістичних засадах. Таке розуміння важливості місця здійснення психотерапії фактично позбавляє ув’язненого можливості отримання цього виду психологічної допомоги. А «медичне» розуміння психотерапії наближує його до психіатричної допомоги. Зрозуміло, що звернення особи, що перебуває в місцях попереднього ув’язнення, до адміністрації з приводу надання їй медичної допомоги у вигляді психотерапії не залишиться без уваги слідчого. І особі, яка вважає себе невинуватою, а перебування під слідством незаконним, зовсім ні до чого, аби у слідчого з’явилась підстава для проведення психіатричної експертизи.
Таким чином, з огляду на поставлене автором завдання, можна констатувати, що стан законодавства в Україні не дозволяє дати чітку відповідь на запитання щодо можливості використання психологічної допомоги у випадку перебування особи, щодо якої проводиться розслідування, у місцях попереднього ув’язнення. Хоча законодавством і допускається можливість отримання ув’язненим психологічної допомоги, але особа позбавлена вільного вибору фіхівця-психолога та методів психологічного впливу, які той практикує. А отже на законодавчому рівні необхідно встановити право ув’язненого на належну психологічну допомогу, а також обов’язок слідчого та адміністрації установи попереднього ув’язнення не перешкоджати у реалізації зазначеного права та надавати можливості для конфіденційних зустрічей із психологом. Лише за таких умов адвокат зможе допомогти своєму клієнту у реалізації права на отримання психологічної допомоги у кримінальному судочинстві.
Література:
1. Хомич Г.О., Ткач Р.М. Основи психологічного консультування: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2004. – С. 14.
2. Григорович Л.А. Введение в профессию «психолог»: Учебное пособие. – М.: Гардарики, 2006. – С. 106.
3. Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. – Вид. 2-е, випр., доп. – К.: Реферат, 2007. – С. 140-141.
4. Роджерс К.Р. Взгляд на психотерапию. Становление человека: Пер. с англ./ Общ. ред. и предисл. Исениной Е.И. – М.: Издательская группа «Прогресс», 1998. – С. 438-439.
5. Дегтяр О. Виховна робота з неповнолітніми у Харківському слідчому ізоляторі // Соціальна політика і соціальна робота. – 2002. № 2 (22). – С. 82.
6. Роджерс К.Р. Цит. праця. – С. 316. 7. Сененко С. Психологічна служба у США // Дзеркало тижня. – № 50 (578). – 24 грудня 2005 р.
Споріднені публікації, за тегами: Кримінальне законодавство
Проблемі залучення психолога до сфери кримінального судочинства присвячено роботи В.Г. Андросюка, В.Л. Васильєва, Ю.В. Я.Ю. Кондратьєва, М.В. Костицького, В.Ю. Шепітька та інших вчених. Однак у переважній більшості робіт увагу приділено можливостям використання допомоги психолога органами досудового слідства. Разом із тим недостатньо уваги дослідників до сьогодні приділяється розгляду питання щодо використання допомоги психолога стороною захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. У цьому випадку варто відзначити саме такі види психологічної допомоги, як психологічне консультування та психотерапія. Тому завданням, поставленим автором при написанні цієї статті, є визначення можливостей використання під час розслідування злочину допомоги психолога за ініціативою підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та його захисника.
Психологічне консультування у цій статті розглядається як процес, спрямований на допомогу людині у вирішенні (в пошуку шляхів вирішення) проблем і труднощів психологічного характеру, що виникають у неї. Під терміном «психотерапія» у практичній психології розуміється надання психологічної допомоги здоровим людям (клієнтам) у ситуаціях різного роду психологічних утруднень, а також у разі потреби поліпшити якість власного життя1. Варто також зазначити, що поняття «психологічне консультування» та «психотерапія» розрізняються у практичній психології доволі умовно, а методи та прийоми, які використовуються у практиці консультування і терапії, багато у чому визначаються концептуальними положеннями тієї психологічної теорії, в межах якої працює психолог2.
Необхідність у залученні психолога для надання психологічної допомоги особі, щодо якої проводиться досудове та судове слідство, може виникнути саме у зв’язку із перебування особи у статусі підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, що пов’язано із проведенням органами дізнання та досудового слідства процесуальних дій, втручанням у приватне життя особи. Варто звернути увагу на психологічний ефект, який може впливати на особу під час її перебування у місцях попереднього ув’язнення. Особливого значення такий ефект набуває при тривалому ув’язненні особи. Як приклад, можна зазначити, що Є. Невмержицький перебував під вартою із квітня 1997 р. до лютого 2000 р. Із рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Невмержицький проти України» (Nevmerzhitsky v. Ukraine) від 05.04.2005 р. вбачається, що «заявник стверджував, що його було поміщено у камеру розміром 7 кв. м, де вже перебувало дванадцятеро інших затриманих, при чому жодних можливостей для особистої гігієни та навіть доступу до питної води не було. В наслідок перебування тривалий час в антисанітарних умовах він захворів на екзему та коросту. У квітні 1999 р. у порядку дисциплінарного покарання заявника було поміщено на десять днів у одиночну камеру з мокрими бетонними стінами, яка взагалі не провітрювалась. Протягом часу відбуття цього дисциплінарного покарання заявника жодного разу не вивели на свіже повітря»3. Чи не такі умови та зазначений час перебування у них можуть зруйнувати психічну стійкість особи? Показовим є те, що Суд визнав, що Є. Невмержицький тримався у неприйнятних умовах і таке тримання дорівнювало поводженню, що принижує.
Засновник гуманістичної психології К.Р. Роджерс зазначає, що коли ув’язнений позбавлений спілкування тривалий час, то його потреба у взаємовідносинах з іншими людьми значно зростає. Слідчий може це використовувати на свою користь. Наприклад, встановлюючи відносини, у яких він не сприймає ув’язненого і робить усе можливе, щоб викликати у нього відчуття провини, тривоги та конфлікту. Він виказує прихильність до ув’язненого тільки якщо той «співпрацює», погоджуючись дивитись на ситуацію із позиції слідчого. Також повністю відкидається точка зору ув’язненого або його особисте сприйняття подій. Поступово потреба у зізнанні примушує ув’язненого відмовитись від своєї позиції та прийняти позицію слідчого. Коли особа в значній мірі деморалізована та знищена як індивід, вона стає маріонеткою у руках слідчого. У такому стані ув’язнений готовий «зізнатися» у скоєнні злочинів, яких він навіть міг не вчиняти, або насправді мали місце зовсім інакші обставини4. Можна погоджуватись або не погоджуватись із К.Р. Роджерсом. Зазначимо лише, що у вказаний спосіб американський дослідник описує методи роботи радянських правоохоронних органів у середині ХХ століття. Але фактично в Україні діє КПК 1963 р., у який хоч і внесено численні поправки та доповнення, але він багато в чому зберігає ознаки діяльності правоохоронних органів радянської доби. Очевидно, що його положення не захищають психічне здоров’я особи, ув’язненої у слідчому ізоляторі. У зв’язку із цим цілком доречним видається запитання, а чи є існуючі на національному рівні правові можливості щодо надання психологічної допомоги ув’язненим виправданими і пропорційними у співвідношенні із завданням кримінального судочинства?
Для того, щоб це вирішити, треба зважити на вимоги закону. Так, до осіб, взятих під варту застосовуються положення Європейських пенітенціарних правил (далі – Правила). Цими Правилами передбачено, що за ув’язненими зберігаються усі права, яких вони не були позбавлені на підставі рішення суду, згідно якого вони були піддані арешту. Покладення на таких осіб обмеження повинні бути мінімально необхідними та відповідати тій обґрунтованій меті, із якою вони були покладені. Правила заохочують співробітництво установ попереднього ув’язнення із зовнішніми соціальними службами (пункти 2, 3, 7, 99 Правил).
Згідно статті 2 Закону України «Про попереднє ув’язнення» метою попереднього ув’язнення є запобігання можливому ухиленню особи, взятої під варту, від слідства і суду, перешкоджанню встановленню істини в кримінальній справі або зайняттю злочинною діяльністю, а також забезпечення виконання вироку.
Таким чином, із огляду на мету попереднього ув’язнення в Україні та зазначені положення Європейських пенітенціарних правил можна констатувати про надання психологічної допомоги ув’язненому ніяким чином не суперечитиме правовим засадам та принципам утримання осіб, взятих під варту. Інша річ – можливість ув’язненого вибрати собі психолога. Це ж відноситьсь і до адвоката, який діє у інтересах ув’язненого, а також родичів ув’язненого.
Частиною 3 статті 9 Закону України «Про попереднє ув’язнення» передбачено, що взяті під варту молоді громадяни (віком від 14 до 35 років) мають право на отримування психолого-педагогічної допомоги від спеціалістів центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Виходить, що ув’язнений, який вже досяг 36 років може звернутися лише до штатного психолога слідчого ізолятора, як це передбачено Положенням про психолога установи виконання покарань та слідчого ізолятора, затвердженим наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 05.06.2007 р. № 145. За таких умов під сумнів ставляться такі принципи психологічної допомоги, як вільний вибір клієнтом психолога, конфіденційність та принцип професійної таємниці. Також достатньо питань може виникнути щодо кваліфікації штатного психолога, володіння ним певними техніками консультування і терапії. Показовими у цьому плані є можливості такого психолога у допомозі неповнолітнім ув’язненим, описані заступником начальника Харківського СІЗО (№ 27) з соціально-психологічної роботи О. Дегтярем: «З огляду на важливість і необхідність проведення психологічної роботи з неповнолітніми в Харківському СІЗО (№ 27) працює психолог. В його кабінеті за допомогою комп’ютера, придбаного в рамках проекту, проводять діагностику психоемоційного стану неповнолітніх, тестують новоприбулих підслідних. Рекомендації психолога беруть до уваги при розподілі прибулих неповнолітніх до камер, свої висновки про психологічний портрет про неповнолітнього психолог занотовує до зошита індивідуального вивчення, який ведуть інспектори з соціально-психологічної роботи зі спецконтингентом»5. З огляду на це цілком логічно запитати: кому потрібна така робота психолога? Ув’язненим чи інспекторам СІЗО? Хто із них є клієнтами психолога? Після такої «психодіагностики» ув’язненим доречно добровільно звертатись до штатного психолога хіба що з метою введення в оману інспекторів СІЗО. Адже на яку довіру ув’язнених може розраховувати психолог після розголошення даних, отриманих за результатами проведення діагностики?!
Варто відзначити, що Правилами передбачено надання психологічної допомоги ув’язненим штатними психологами пенітенціарного закладу. Проте Правилами визнається лише можливість наявності належних спеціалістів (у тому числі психологів) серед персоналу пенітенціарного закладу. Тому по можливості, заклад заохочує участь у роботі із ув’язненими фахівців, зайнятих неповний робочий день та добровольців (пункт 89 Правил). Із цього можна зробити припущення про можливість допуску практикуючого психолога для надання психологічної допомоги ув’язненому, який її потребує. Але якщо подивитись на це питання з позиції класичної теорії прав людини та вказаних вище нормативно правових актів України, то можна відзначити, що з однієї сторони держава дозволяє ув’язненому мати побачення із психологом (штатним психологом слідчого ізолятора або центру соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді – для ув’язнених віком від 14 до 35 років). Проте із іншої сторони, нема законодавчо закріпленого права ув’язненого на психологічну допомогу, яке б носило характер негативного, тобто такого, що передбачає вільний вибір особи психолога та заборону державі перешкоджати в цьому.
При цьому вважаємо недоречними аргументи щодо заборони побачень ув’язненого із психологом на кшталт порушення таємниці слідства, можливість зловживання ув’язненим правом вільного вибору психолога тощо. Вважаємо, що навряд чи проведення психологом консультування та психотерапії зможе зашкодити меті попереднього ув’язнення, зазначеного у статті 2 Закону України «Про попереднє ув’язнення». Крім того, вище зазначалось про об’єктивні перешкоди доступу психолога до слідчого ізолятора, тому вбачається доцільним участь адвоката щодо вибору клієнтом-ув’язненим психолога та забезпечення організаційних моментів їх зустрічей в умовах слідчого ізолятора. До того ж мова не йде про обов’язкову участь фахівця-психолога під час розслідування злочину. Психологічна допомога має бути суб’єктивним правом ув’язненого, який сам зацікавлений у взаємодії із психологом. Варто відзначити, що К.Р. Роджерс і Р.Ф. Раймонд досліджували співвідношення психотерапії та сприйняття себе. Вони зазначають, що при проведенні психотерапії головним чином змінюється «Я-реальне», а не «Я-ідеальне». Останнє набуває тенденції змінюватися у бік зменшення домагань. Уявлення про себе, що з’являється після проходження психотерапії, є більш адаптованим. Для нього характерне більше саморозуміння та самоприйняття, більше міра відповідальності за власну поведінку6. Тому психологічна допомога ув’язненому перш за все має бути спрямована на подолання негативних переживань, пов’язаних із перебуванням у слідчому ізоляторі.
У зв’язку із викладеним, варто вказати можливий шлях подальшого вдосконалення законодавства у цьому напрямку. Так, певним чином діяльність психолога, зокрема, у здійсненні терапевтичного впливу на особу, можна порівняти із діяльністю служителів церкви. Так, спільними є «робота» священика та психолога гуманістичними засобами («лікування словом»), вільний вибір релігії чи напрямку психотерапії, добровільність звернення до священика та психолога, анонімність, збереження у таємниці змісту сповіді священиком та розповіді клієнта психологом тощо. Звичайно, що різним є шлях визнання суспільством та правового забезпеченням релігійних потреб та потреб психологічної допомоги. Так, звичайно, можна констатувати, що пройшло майже 2000 років перш ніж християнство стало забезпеченим державою на рівні визнання права на свободу віросповідання. У той же час, перші психотерапевтичні техніки почали формуватись лише на початку ХХ століття. Варто зазначити, що до сьогодні у США терапевтичні функції стосовно прихожан використовуються лікарями-священиками (Doctor of ministry) вже на основі напрацювань сучасних психологічних знань7.
Європейськими пенітенціарними правилами ув’язненим дозволяються контакти із служителями церкви. А останнім гарантується можливість відвідувати ув’язнених та спілкуватись в умовах конфіденційності (пункт 29 Правил). Єдиною умовою цього є легалізація діяльності такої церкви.
У практичній діяльності вітчизняних психологів лише починають впроваджуватись та розвиватись різні напрямки психотерапії, які вже набули широкого застосування у західних країнах. Не могло це не відобразитись на законодавчому рівні. Як приклад можна навести частину третю статті 32 Основ законодавства України про охорону здоров’я, у якій зазначено, що з метою запобігання шкоди здоров’ю населення застосування гіпнозу, навіювання, інших методів психологічного і психотерапевтичного впливу дозволяється лише у місцях та в порядку, встановлених Міністерством охорони здоров’я України. Порядком застосування методів психологічного і психотерапевтичного впливу, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я України від 15.04.2008 р. № 199, психотерапевтичний вплив визначено як застосування методів, спрямованих на психіку людини, усвідомленого або неусвідомленого характеру за допомогою переконання, психологічного преформування або сугестії для лікування, реабілітації і профілактики розладів здоров’я особи (пункт 3). Також цим нормативним актом передбачено, що застосування методів психологічного впливу здійснюється психологом в лікувально-профілактичних закладах, під якими розуміються заклади Міністерства праці та соціальної політики України, а також психотерапевтичні кабінети, відділення, центри у закладах охорони здоров’я. Як бачимо, застосування методів психотерапії згідно Порядку носить характер більше медичної (психіатричної) допомоги, аніж власне психологічної, яка ґрунтується на гуманістичних засадах. Таке розуміння важливості місця здійснення психотерапії фактично позбавляє ув’язненого можливості отримання цього виду психологічної допомоги. А «медичне» розуміння психотерапії наближує його до психіатричної допомоги. Зрозуміло, що звернення особи, що перебуває в місцях попереднього ув’язнення, до адміністрації з приводу надання їй медичної допомоги у вигляді психотерапії не залишиться без уваги слідчого. І особі, яка вважає себе невинуватою, а перебування під слідством незаконним, зовсім ні до чого, аби у слідчого з’явилась підстава для проведення психіатричної експертизи.
Таким чином, з огляду на поставлене автором завдання, можна констатувати, що стан законодавства в Україні не дозволяє дати чітку відповідь на запитання щодо можливості використання психологічної допомоги у випадку перебування особи, щодо якої проводиться розслідування, у місцях попереднього ув’язнення. Хоча законодавством і допускається можливість отримання ув’язненим психологічної допомоги, але особа позбавлена вільного вибору фіхівця-психолога та методів психологічного впливу, які той практикує. А отже на законодавчому рівні необхідно встановити право ув’язненого на належну психологічну допомогу, а також обов’язок слідчого та адміністрації установи попереднього ув’язнення не перешкоджати у реалізації зазначеного права та надавати можливості для конфіденційних зустрічей із психологом. Лише за таких умов адвокат зможе допомогти своєму клієнту у реалізації права на отримання психологічної допомоги у кримінальному судочинстві.
Література:
1. Хомич Г.О., Ткач Р.М. Основи психологічного консультування: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2004. – С. 14.
2. Григорович Л.А. Введение в профессию «психолог»: Учебное пособие. – М.: Гардарики, 2006. – С. 106.
3. Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. – Вид. 2-е, випр., доп. – К.: Реферат, 2007. – С. 140-141.
4. Роджерс К.Р. Взгляд на психотерапию. Становление человека: Пер. с англ./ Общ. ред. и предисл. Исениной Е.И. – М.: Издательская группа «Прогресс», 1998. – С. 438-439.
5. Дегтяр О. Виховна робота з неповнолітніми у Харківському слідчому ізоляторі // Соціальна політика і соціальна робота. – 2002. № 2 (22). – С. 82.
6. Роджерс К.Р. Цит. праця. – С. 316. 7. Сененко С. Психологічна служба у США // Дзеркало тижня. – № 50 (578). – 24 грудня 2005 р.
Споріднені публікації, за тегами: Кримінальне законодавство